Цими вихідними, 7 листопада, у Львові презентували фільм "Легенди і билиці Парку культури". Документальну стрічку транслювали з літньої сцени. Попри прохолодний темний вечір, глядачі просто неба дивилися та слухали історії Парку імені Богдана Хмельницького. Організатори зазначають, що це найоптимальніший карантинний варіант. Журналістка "Еспресо.Захід" відвідала подію.
Перший хокейний матч та Формула-1
Екскурсовод та знавець Львова Петро Радковець стверджує, що у 19 столітті парки належали заможним людям або були при монастирях. У Львові першими муніципальними стали теперішні парки імені Івана Франка та Стрийський.
Територія Парку культури належала різним людям, а значна її частина була занедбаною. Вважали, що це місце відпочинку далеко від центру міста. Впорядкували місцину на початку 20 століття. Тоді облаштували ковзанку, а згодом, 15 січня 1905-го, тут відбувся перший хокейний матч України. А ще тут були трибуни та траси для автомобільних перегонів і в 1930-х відбулися міжнародні змагання.
"Ідея створення траси для перегонів в межах міста виникла у 1929 році. Й у 1930-му були перші кільцеві перегони в місті. На змагання запросили дуже серйозних перегонників з цілого світу. Можна сказати, що це був початок Формули-1. Перегони повинні були проходити у двох містах: у парні роки – у Львові, у непарні – в Монако. На жаль, вже у 1934 році провести змагання не вдалося, бо почалася світова криза, відтак не було спонсорів для реалізації проєкту", – розповідає директор фестивалю ретро авто LeopolisGrandPrix Володимир Кулинич.
Щоб відновити історичні змагання у Львові, у 1995 році тут відбулися перегони на вуличній трасі "Галринг".
У стилі соцреалізму
Коли Західна Україна увійшла до складу СРСР, то Львів вважали не надто соціалістичним. Зокрема, через відсутність Парку культури, який під прикриттям симпатичних алейок і "Зеленого театру", містечка атракціонів, ще й мав би працювати з людськими головами, показувати радянську велич та монументальність. Влада поставила завдання за формою наблизити середовище Львова до радянського. "Трудящі" повинні були мати місце відпочинку. Тому у 1951 році на місці великого смітника заклали Парк культури в стилі соцреалізму з 800-метровою центральною алеєю, що символізувала шлях до комунізму, і скульптурами Сталіна та Леніна. За основу взяли Парк культури імені Горького в Москві.
Публіцист Богдан Панькевич каже, що в той час не було розваг, не було куди піти: "А коли були радянські свята (люди назвали їх масовими гуляннями), то по цілому парку виставлялися лотки з морозивом, пивом, по колу стояли столики з їжею – такий собі ресторан просто неба. На такі «гуляння» приходили, напевно, десятки тисяч людей".
Львівський хіпі Алік Олісевич пригадує, що тут чергували комсомольсько-оперативні загони, які стежили за мораллю радянської молоді: "Вони могли людей забирати за довге волосся, за атрибутику (хрестики, наприклад). Якщо дівчата ходили в коротких спідницях, то їх могли й побити, відрахувати з інституту. То було страхіття, щоб таке чинили лише за зовнішній вигляд".
Попри всі утиски, українські митці, націоналісти й неформальні та не радянські рухи знаходили тут одне одного. "Ми приходили сюди на кіносеанси, прогулювали школу. Потім сиділи на лавках, до нас приходили старші хлопці з гітарами. Тоді було дуже модно слухати The Beatles, Rolling Stones", – каже Олісевич.
Художник Лев Скоп порівнює захоплення тією музикою з релігією. Пригадує, що у сьомому класі бився за те, хто кращий – "бітли" чи "ролінги": "Та музика – це була і радість, і сум, і горе. Я навіть на парті вирізав чуваків з гітарами. Кожен з нас марив сценою. Ми ледве не молилися на музикантів, бо такий був голод за рок-музикою. Хоча тоді її називали біґ-біт, фактично, то був рок-блюз".
До парку приїжджали з концертами різноманітні гурти й грали в "Зеленому театрі". Молодь стежила за афішами й купувала квитки. З особливим теплом та захопленням Лев Скоп пригадує вересень 1969 року, коли виступали білоруські "Пісняри": "Ми побачили хлопців з гітарами й лірами на афішах. Зразу купили квитки. Вони порвали публіку, грали в доброму рок-стилі. Виступили шикарно, їх не відпускали зі сцени".
Перекладач та музикант Віктор Морозов пригадує, що саме тут почув виступ німецьких студентів із Львівської політехніки, які виконували під тяжкий рок українську народну пісню: "Здається, то була "Ти ж мене підманула". Це мене так вразило, що я вирішив і сам робити обробки народних пісень у своєму першому гурті Quo vadis, а потім в "Арніці". На одному з фестивалів "Львівська весна" ми стали переможцями конкурсної програми й навіть отримали приз за найкращу обробку пісні "Чорна рілля ізорана". Це все було дуже приємно, бо в журі фестивалю був покійний Мирослав Скорик. Парк став паралельним світом до радянського, а не його частиною".
"Зелений театр" був одним з найбільших концертних майданчиків у Львові. Бувало, що люди сиділи в тисняві. А ті, кому не вистачило квитків або просто не мали на них грошей, перелазили через паркан або залазили на дерева. Також тут збудували палац для молоді "Романтик", де відбувалися дискотеки.
"Романтик" постав посеред зони атракціонів – родзинки Парку культури. Вони функціонують з 1952-го й спочатку не були електричними, їх розгойдували вручну.
Фото:centralpark.lviv
На території парку є стадіон "Юність". Його відкрили у 1967-му. Львівський регбіст Юрій Грабовський каже, що він є одним з найкращих в Україні центром для гри в регбі. Тому тут проводять не лише загальноукраїнські змагання, а й міжнародні.
Ковток свободи
Громадська діячка та музикантка Соломія Чубай пригадує, що з початком незалежності парк став перетворюватися на місце для зібрань неформальної молоді, рокових концертів: "Тут читали уже не ідеологічну поезію. Почали відбуватися потужні культурні події, змагання, фестивалі. Ми сюди ходили й слухали на літній сцені концерти. Тут була маса рокерів. І де вони тільки всі бралися? Приїжджали з Києва, з Польщі, хтось був з Полтави, Вінниці. Тому що Львів вже десь на кінець 80-х – початок 90-х був тим українським, до чого всі рухалися".
Соломія додає, що атмосфера Парку культури була ковтком свободи після совєтської окупації. І тут були одні з перших концертів Тараса Чубая з "Плачем Єремії".
Фото: elle.ua
Парк культури лишається місцем зустрічей львів’ян. Останні 10 років тут проходить Leopolis Jazz Fest – найбільший джазовий фестиваль Східної Європи. Крім того, є фестивалі: Leopolis Grand Prix, Street food sogood, кавунів.
Артдиректорка Світлана Кухарук каже, що її мрією є зробити парк головним культурним осередком міста, творити нові традиції: "Мені дуже хочеться, щоб люди приходили не лише заради атракціонів чи солодкої вати, а й відвідували спортивні майданчики. У нас є багато кінопоказів, театральних показів, пісенних та співочих фестивалів, соціальних проєктів", – зазначає вона.
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал