"Дивне створіння – людина... У мить, коли для неї розмальовують небо усіма барвами веселки, вона шукає у густій траві якусь дрібничку, що випала з кишені, і не помічає тих прегарних дивовижностей. А перехожі спотикаються об каміння на дорозі, щасливо усміхаються і очей не можуть відірвати від тих скарбів, розсипаних по цілісінькому небу одним маленьким серденьком, у якому живе веселка", – пише Наталя Кушнір, інколи занотовуючи думки, аби не розгубити їх серед буденних справ.
Село Добринів Івано-Франківської області пані Наталя завжди згадує з особливим теплом у серці. Там народилися її батьки, у цьому мальовничому краю минули її дитячі роки. Звідти й найкращі спогади про дитинство та літо. Часто гостювали в бабусі з двоюрідним братом. З ним вивчали перші уроки з природознавства, а ще "природолюбства". Манили таємничість, закутки, дивовижні дерева, рослини та птахи – на все звертали увагу, по-своєму досліджували. Знали смак зелених черешень і стиглих, знайомі із характером кропиви та настирливими реп'яхами.
"А ще з батьком ходили до дідуся, який жив біля лісу. У нього була пасіка, тож завжди пригощав гостей медом. І досі пам'ятаю, як лежали з татом в густій траві, їли великі шматки домашнього хліба з духмяним медом і слухали, як струмок дзюрчить, виспівують цвіркуни. Пахло лісом, природою, щастям.
Згадую, як малювала татові соняхи. Він їх багато садив на городі. Довкола ділянки – ліси з горбами. А ти малюєш і дивишся на весь цей краєвид. Крізь соняшники сонце заходить і така краса, що ти домалювати її можеш, а лише із заплющеними очима у своїй уяві. Якась неймовірна енергія, словами не передати", – згадує сьогодні Наталя Кушнір.
Тепер, вже зі своєю сім'єю – чоловіком і дітьми – вона мешкає в місті Дубляни Львівської області. У квартирі пахне дитинством, бо тут завжди квіти, часто улюблені – польові, а ще духмяні гілочки та різне зілля. Поруч ляльки-мотанки, писанки, вишиванки, вироби з вовни. Все створено руками Наталі Кушнір. Щось перейняла від бабусь та навчилася з мамою, а дещо придумала сама.
У житті Наталі Кушнір, як і в кожного, було різне. У дитинстві важкий і нелюбий музичний інструмент – баян, а хотіла навчитися гри на фортепіано. Було велике бажання малювати, вступити до відповідного вишу, але переміг страх, що не вийде... Тож, послухавши порад рідних, стала фізиком, навчалася у Львівському університеті імені Франка. Народжувала дітей, слухала, як їх виховувати, бо ж усі знають краще. Минали роки, а наче проживала чуже життя. А якось зупинилася й почала слухати себе, своє серце. Тепер грає на фортепіано, виховує дітей без чужих порад, знайшла улюблену справу – вишивання, техніку свою придумала, інколи записує думки і нарешті почувається щасливою.
Словом.
Щось надтонке.
Швидше невидиме, ніж зриме.
Моє.
Таке, що починається з найменшої крапочки десь всередині...
А тоді від крихти тепла перетворюється в зернятко.
Зоряне зернятко, бо ціле зі світла ткане.
Хоче пити.
П'є.
Проростає...
Промінчиком.
Стеблинкою.
Гілочкою.
Брунькою вербовою, яка помалесеньку від дотику сонячного розпускається зелененьким, м'якеньким пуп'янком-квіткою.
Всередині того вербового дива чомусь вмостився черешневий цвіт, що так запаморочливо пахне дитинством.
Може тому, що скрізь його так повно!
Таміла Гончаренко
Фото: Наталя Кушнір
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал