Корінний івано-франківець, письменник і колумніст, лауреат цьогорічної Шевченківської премії в галузі літератури Тарас Прохасько в коментарі для "Еспресо.Захід" розповідає про найважливіші події минулого тижня, які зачіпають його, як і кожного мешканця Івано-Франківська та активного громадянина. Наша розмова про те, якими стали наслідки судового рішення щодо заборони розповсюдження книжки Вахтанга Кіпіані "Справа Василя Стуса", і чому в цій ситуації Віктор Медведчук знову програв, навіть здобувши перемогу в судовій інстанції.
Після рішення суду, яким заборонили розповсюдження книжки про Стуса через згадку в ньому "наданого, підтримуваного держбезпекою адвоката, якого звали Віктор Медведчук", здавалося, що над трибуною суду досі висить герб УРСР. Чому таке стало можливим на тридцятому році незалежності? Міцні совкові "скрєпи"?
Здається, тут не йдеться про ідеологічну підставу. Швидше тут виявляється проблема судової системи, яка ніби побудована за взірцями західних демократій, але її практика є дуже "українською".У багатьох випадках їй притаманне підігравання олігархам. І це зіграло свою роль більше, ніж ностальгія за радянським часом. Це те, що називається "продажні українські суди".
Все-таки Медведчук – це велика бонза в Україні, один з найбагатших людей, з найбільшими впливами. І до цієї ситуації призвела його фанаберія, яка змусила вдатися до цієї системи, щоб отримати таке рішення "законно" – через суд.
Де межа приватності та публічності у виданнях, які стосуються біографії відомих осіб? В чому Медведчук має рацію?
Його рація полягає в тому, що він має таку можливість. Законодавство побудоване так, що людина, яка почувається ображеною, може вдаватися до судової системи. З точки зору закону і демократичності – це не є негативним. Інша справа, які рішення приймають суди. В цьому випадку рішення було нераціональним. Говорити про заборону книжки – нереально, в наш час, коли існує багато різних способів поширення інформації, уже неможливо цього дотриматися. І це ще одна фантасмагорія української судової системи, коли рішення суду є настільки абсурдним, що воно не спрацьовує.
Мені здається, що Медведчук в цьому випадку лише програв. І такі парадокси трапляються в демократичному світі, коли в результаті судового рішення несподівано виходить на краще тому, кого визнали "винним". Тут вийшло так, що у величезному виграші опинився відповідач. Страшенну користь зробив Медведчук для Стуса, для Кіпіані, для видавництва. За останній час в Україні не було кращого рекламного проекту для книжки.
Повертаючись до Медведчука. Як вважаєш, чи варто було йому ображатися на правду?
Не варто ображатися не тільки на правду, але й на деякі авторські суб’єктивні оцінки, бо це – ще одна правда життя. Завжди хтось, хто пише про когось, дає йому оціночні судження. Судовий процес над Стусом був частиною історії не тільки персонально Медведчука, а й нашої загальної історії. Але, як вказує досвід останнього часу, людей, які ображаються на правду, є безліч, і вони є однією з найактивніших клієнтур цієї судової системи.
Я не знаю, хто йому це підказав, але, крім того, що цей процес став величезною рекламою для книжки, він нічого не добився. І це вказує на тенденцію в усій діяльності Медведчука, який нібито й досягнув визнання і статків, але водночас є людиною, яка все провалює. Він був головою адміністрації президента – довів до "України без Кучми", був лідером партії – партія розвалилася, у Верховній Раді теж нічого не вийшло…
І захистити Стуса йому не вдалося з цієї ж причини?
Можливо, ця професійна невдача була його найбільшою психологічною травмою. Можливо, він і не збирався "розпинати" Стуса, а просто від самого початку був таким невдахою.
Тобто якихось загроз і небезпек від такого рішення ти не бачиш? Все вийшло, як у старих байках про дідька, який хоче нашкодити, а врешті-решт виходить на добре?
Медведчук дуже надається на те, щоб його демонізувати, хоч, можливо, є люди, які роблять набагато гірші речі. Але він комбінує, продумує всі ці комбінації і надає їм великого значення. Маю підозру, що він дуже гордий з того свого шляху, який пройшов. Не випадково попередня книжка про нього мала назву "Нарцис". Це дійсно особливості певного психотипу людини і фізіології мозку. Він такий є – і готовий робити такі речі, які в світі, де панує добро (а в нашому світі панує добро), обертаються ось такими парадоксами. Дідько цього разу опинився зав’язаним у мішку. На короткий час.
Ми звикли засуджувати радянську ідеологію, злочини комунізму, але ніколи не доходило до конкретних персональних звинувачень "шісток комуністичного режиму". Чи не стало це причиною можливості такого позову взагалі?
У нас в країні не відбулося справжнього засудження комуністичного режиму, теперішня декомунізація є запізнілою, це потрібно було робити в перші роки незалежності, але в нашій ситуації люди, які працювали на попередню систему, уникнули люстрації. Теперішня декомунізація – це тільки боротьба із символами, а не з учасниками цього процесу.
В нас не сталося того, що було в інших країнах Східної Європи, де всі ці дані були оприлюднені, а саме явище засуджено громадським осудом. Хоч там теж не відбулося ніякого трибуналу і покарань, але було відомо, хто співпрацював з режимом, і це було певною репутаційною вадою для кар’єри. У нас це все так плавно перетекло, і тому в теперішньому українському "іконостасі" співіснують несумісні люди – з одного боку Стус, а з іншого – згадуємо Щербицького чи Шелеста, вважаючи, що все це – наша гордість. Мовляв, всі ці "пацани" були круті.
Особливість української сучасної історії полягає в тому, що в ній не відбулося перелому, а сталося перетікання, тому ще довго буде існувати таке шизофренічне поєднання, час від часу даючи всякі парадоксальні вияви. Оскільки був порушений таймінг для декомунізації, то тепер доводиться тільки відловлювати такі відголоски. При цьому характерно, що як Радянський Союз розвалився через брак загальної модернізації, так і відголоски Союзу у вигляді таких судових процесів "обламуються" на нерозумінні модернізації. Заборона книжки в наш час є вже недієвою, тому що книжка буде ще видаватися, а в теперішньому інформаційному просторі не конче поширювати її тільки в паперовому вигляді. Це якесь нерозуміння часу. Я сподіваюся на те, що подальша модернізація, якою б вона не була, буде щораз більше відводити від тих пережитків радянської архаїчної системи.
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал