Бути диктатором самому собі: про особисті тоталітаризми на фестивалі "Кіт Ґаватовича"

Голова Освітнього центру з прав людини у Львові Володимир Бєглов поділився своєю історією та думками інтелектуалів

Журналістка "Еспресо.Захід" відвідала подію.

Спікер зізнався, що не очікував фестивалю наживо, оскільки навіть "BookForum" відбуватиметься онлайн. "Велика місія офіційно розпочати фестиваль "Кіт Ґаватовича". І чесно скажу, що цього року вперше читатиму з листка. Я боявся… Я часто боюся, як і багато хто із тут присутніх, зустріти гопників на районі пізно вночі, Бога, людського осуду, втратити маму, виходити на сцену. Страшно, що хтось колись прочитає твоє п'яне листування з колишніми. Зрештою, хто з нас цього всього не боїться? Цілий тиждень до цієї зустрічі я боявся "налажати", виявитися самозванцем і не донести до вас головне повідомлення, яке виринуло в моїй голові після пропозиції директорки фестивалю Єви Якубовської".

Володимир каже, що на початку все виглядало не так вже й страшно й він погодився: "Єва зателефонувала і запитала, як я назву свою лекцію та про що вона буде… Я взяв й ляпнув Єві, що якщо у нас фокусна тема "Тоталітарні особистості", то давай я перекручу на "Особисті тоталітаризми". Ось тут я й почав боятися й готуватися".

Тема тоталітаризму в контексті сьогоднішньої розмови лякає тим, що нагадує океан, з якого треба зачерпнути склянку води, щоб донести повідомлення, надати чіткі рамки. Саме тому Володимир звернувся до публічних інтелектуалів та інтелектуалок – Ганни Улюри, Андрія Дахнія, Богдана Тихолоза, Мирослава Мариновича, Ірини Старовойт, Богдана Шумиловича. Зазначає, що без їхніх думок було б складніше.

"Я хочу розповісти історію про звичайного хлопця. Сьогодні йому 17 років, він навчається в університеті. Зустрічає нових друзів і подруг, а з ними зустрічає й нового себе. Хлопцю 17, і це саме той вік і саме той час, коли йому доведеться вперше сказати правду. Усьому цьому новому чудовому світу. Хлопець чіпляє собі на обличчя щонайширшу усмішку, зверху на осінню куртку накидає образ самовпевненого, яскравого, безстрашного, класного і крутого чувака. Він випалює: "Я гей…" Реакція виявляється такою, що не було чого боятися. Його приймають, і 17-річний другокурсник починає любити, але тут ідеться не про стосунки. Він починає любити дещо інше: серіал "Секс і місто", шопінг, сезон розпродажів, креми для рук і креми для обличчя, безколірний лак для нігтів, мартіні з цукровим інієм на краях келиха й розмови з одногрупницями про одногрупників".

Спікер пояснює, що якщо в суспільстві є збірний образ, себто стереотип, то часом підсвідомо починаєш підтверджувати його. Бо так усім сприймати легше, так роблять ті, хто ідентифікує себе з цим поняттям. Він каже, що в російській мові є слово “соответствовать". Це коли ти не розумієш суті й причини, чому так треба. І саме тоді в 17-річного героя народжується перший особистий тоталітаризм – він "соответствуєт".

"Коли ми не знаємо відповідей на складні питання, їх нам пояснюють мама й Вікіпедія. Отже, слово тоталітаризм походить від латинського цілісний – той, що охоплює усе. Це дуже важливо в контексті й нашої сьогоднішньої розмови. Тоталітаризм – це система державно-політичної влади, яка регламентує усі суспільні та приватні сфери життя людини-громадянина і не визнає автономії від держави таких недержавних сфер людської діяльності, як економіка і господарство, культура, виховання, релігія. І, можливо, головною засадою тоталітарної структури, яка відрізняє її від інших соціальних утворень, є відсутність раціонально обґрунтованої методики створення тоталітарної структури, яка завжди лежить поза межами логіки. Згадайте гітлерівську Німеччину чи сталінський Советський Союз. Чи була природна або соціальна необхідність чинити ті лиха, які вони творили?".

Отож, робить висновок лектор, що 17-річний другокурсник не мав ні обґрунтованості, ні потреби й необхідності починати любити. Наш герой погодився, бо боявся, що його інакше не сприймуть.

Філософ Макс Вебер вважав, що виникненню тоталітаризму передує глибока й велика криза. Ця криза виражається у конфлікті між прагненням до самореалізації з одного боку й з переважанням зовнішнього світу з іншого: "Макс Вебер сам не знав, що пояснить це 17-річному хлопцеві, з яким таке сталося. Тоталітарна структура потребує не так нормативної поведінки, не так того, щоб її члени виконували встановлені вимоги. Тоталітарна структура вимагає любові до себе. У її членів відсутнє критичне мислення, відсутня власна думка. Якщо в церкві основою є любов до Бога, то в тоталітарній – любов до секти. Тоталітаризм базується на людських слабкостях. Він використовує їх тим ґрунтом, на якому проростає небажання людини постійно напружувати свої зусилля для успішного існування. Породжує готовність відмовитись від цього напруження, відповідальності за власну долю і за долю суспільства. Породжує бажання перекласти цю марудну відповідальність на когось іншого. Думаю, коли ми з вами чуємо тези, то першими асоціаціями є сталінський та гітлерівський режими, "1984" Джорджа Орвелла. З іншого боку, такі асоціації можуть бути на нападки щодо жіночих прав, домашнє насильство, невпевненість в собі й, даруйте, шановна Галичино, традиційні цінності".

Коли Володимир Бєглов запитав у Мирослава Мариновича, з чим у нього асоціюється особистий тоталітаризм, то той написав: "Для мене це розуміння того, що бути нелюдом щодо самого себе безумовно можна. До того ж у різні способи. По-перше, коли пускаєш на волю свої слабкості й спокуси. Тут пригадуються досліди на мишах. Коли тварину навчили натиснути на кнопку, через яку в її мозку подразнювали зону, що відповідає за сприйняття задоволення. Її бив струм. Вона навчилася робити так сама й померла. По-друге, особистий тоталітаризм – це коли ми страшенно вимогливі до себе. Коли хочемо бути перфекціоністами". Маринович наводить чудову цитату блаженнішого Любомира Гузара: "Працюємо так, наче все залежить від нас. Молимося так, наче все залежить від Бога". Це чудовий розподіл відповідальності, як на мене".

Історик Богдан Шумилович на таке ж запитання відповів: "Особистий тоталітаризм – це бажання домінувати або, навпаки, суб'єктивне прагнення бути підпорядкованим або підпорядкованою".

Спікер каже, що улюбленою з цих відповідей стала цитата літературної критикині Ганни Улюри, яка написала, що особистий тоталітаризм – це режим контролю і самоконтролю, в основі якого лежить уявлення про авторитет: "І тут я згадую ще одну розмову з філософом Андрієм Дахнієм. Він наголосив, що авторитет і авторитарність – це слова, які мають один корінь. Улюра каже про авторитетну думку, яка є істинною тільки тому, що не потребує спростування. Це агресивний близнюк здорового ґлузду". Зрештою, повертається до історії Володимир, так і сталося з головним героєм оповіді: "Замість мислити критично, пізнавати і знати себе, реалізовувати себе справжнього, він піддався на провокацію того агресивного близнюка. Він був таким, яким його описували в популярних журналах, але він зовсім не був собою. Тому простіше бути таким, як всім треба. Простіше – це жартувати про жидів і москалів в Галичині, бо так заведено. Простіше – це хода за традиційні цінності, простіше – це скидати усе на славнозвісного сина Порошенка; слухати інтерпретації чоловіка в рясі замість того, щоб самому відкрити Новий Заповіт і вдумливо прочитати; підтримати Євромайдан наприкінці лютого".

Ірина Старовойт каже, що особистий тоталітаризм – це коли в тебе комплекс Наполеона, але сам ти – крихітка Цахес. А Богдан Тихолоз прокоментував цитатою з твору Івана Франка "Хома з серцем і Хома без серця": "Ми всі, бідні й багаті, всі ми пригнетені й визискувані. Але наші визискувачі й тирани сидять у нас самих. Се наша апатія, наша дурнота і наша трусливість. Ніякий соціяльний переворот не увільнить нас від них. А доки вони панують, доти й ніяка переміна на ліпше неможлива. Безмірно легше ганятися за фантомами зверхніх тиранів та визискувачів, ніж узяти себе самого в руки й увільнити себе від внутрішніх ворогів. А все ж таки, повторяю тобі, доки не доконаємо сього внутрішнього увільненя, доти всї теорії соціяльного перевороту, доти всї соціяльні реформи безплодні. Сьогодні звільнені від одного зверхнього натиску люди попадуть завтра під інший, ще гірший".

Спікер погоджується з Франком, що саме апатія, дурнота і боязливість є нашими найбільшими ворогами: "17-річний студент по вуха закохався. Його симпатією був найкрасивіший студент університету, бо наш герой інших не обирав. На черговому кавуванні другокурсник з усіх сил намагався заповнювати незручні паузи потоками розважальних фраз, філософських сентенцій. Найкрасивіший студент університету раптом різко підвівся, підійшов до другокурсника і жестом також показав піднятися. Він міцно обійняв 17-річного другокурсника. Подивився в очі й сказав: "Годі тарахкотіти як сорока. Ну, чого ти! Не треба всіх розважати й веселити. Не треба всіх цих жестів, інтонацій. Давай просто помовчимо. Ти і без того дуже красивий". Сказав і повернувся на своє місце. У них нічого не вийшло. Найкрасивіший студент університету виявився беззаперечним гетеросексуалом, за кілька місяців переїхав в далеке інше місто, одружився, у нього народилася донечка. І хоч нічого не вийшло, але змінилося все. Сьогодні героєві вже двічі по 17. У свої 34 він намагається викорінювати апатію і в суспільстві, і всередині самого себе. Сьогодні цей другокурсник сидить перед вами і дуже сподівається, що в майбутньому він буде боятися одного – боятися боятися".

Фото: Андрій Яриш.