Професорка, докторка філологічних наук, проректорка Маріупольського державного університету Олена Павленко розповіла "Еспресо. Захід" про те, як вдалось вижити під бомбами і виїхати, аби продовжити жити і навчати студентів.
Зараз вона з чоловіком у Польщі, де прихисток їй надали колеги з Інституту славістики Польської академії наук.
Олена Павленко захистила кандидатську і докторську дисертацію, працювала деканом факультету іноземних мов, з 2021 року стала проректоркою з науково-педагогічної роботи Маріупольського державного університету, займалась міжнародною діяльністю.
Кілька днів перед війною припускати не хотіла, що таке може статись і навіть планувала ремонт.
Любила свою роботу і студентів, але 24 лютого російські загарбники все зруйнували. Вона на власні очі бачила, як горить головний корпус її університету, а тепер отримує сумні звістки про загибель колег.
"Робота в університеті була цікавою. Розмовляли і студенти, і викладачі українською мовою. Всі лекції з історії, археології, математики викладали українською. Студенти радо говорили рідною мовою. Мали співпрацю з міжнародними науковими товариствами. Тобто, усе йшло добре, поки не прийшли окупанти.
Нині знаємо з телеграм-групи, що 60 відсотків студентів виїхало, але всіх ще не знайшли, хто де зупинився. З тими, хто залишився в Маріуполі, фактично зв'язку немає. Є також втрати серед викладацького складу. Від вибухів вбита наша кандидатка філологічних наук. У черзі за продуктами вбили викладачку фізичного виховання, з цієї ж кафедри помер професор від серцевого нападу. Днями дізнались, що через попадання осколка в серце помер у Львові наш професор. Також серед студентів є втрати. Пишуть, що гинули цілими сім'ями".
Смерті близьких і знайомих Олена Павленко вже бачила, коли покидала обложений Маріуполь.
Їхня машина їхала в колоні, начебто зеленим коридором. Але колону почали обстрілювати снарядами рашисти. Один потрапив у авто перед ними.
"Їхав чоловік з дитиною і жінкою. На машині була біла стрічка з написом "Діти", але на їхню машину впав снаряд. За мить я побачила калюжу крові, жінку вели, вона ще йшла своїми ногами, а чоловіка і дитини вже не бачила".
Виїжджати з Маріуполя сім'я Павленко пробувала ще 5 березня. Тоді на лівому березі міста були сильні обстріли, а на селище Сартана скидали авіабомби. Гатили з усіх видів озброєнь, адже неподалік стояв полк "Азов". За 5 метрів від будинку, де мешкала пані Олена, поцілив ворожий снаряд і утворилась величезна вирва. Не стало води і електрики. У перші дні ще піднімались до квартири з підвалу приготувати їсти, а після вибуху вже весь час перебували у підвалі.
"Ми дивом вціліли. Я з підвалу не виходила, виходив мій чоловік. Йому хтось сказав, що буде зелений коридор, щоб виїхати. Але як з'ясувалося згодом, це була фейкова інформація. Ми сіли в машину і рухались до центру міста. Приїхали до Драмтеатру. Там вже було дуже багато машин і шалені корки. Поліцейський сказав, що інформація про зелений коридор неправдива, і порадив повертатися назад, а військові наші сказали, що через міст їхати небезпечно, бо вже замінований. То ми залишились у центрі, в квартирі наших знайомих. Ще перші два дні вночі хоч можна було передихнути від пострілів там, у центральній частині міста, а на третій день вони вже почали цілодобово стріляти".
Пані Олена пригадує, як з вікна бачила літаки, які бомбардували житлові будинки, університети, магазини і дитячу лікарню. Каже, таке страхіття неможливо передати словами.
Аби хоч якось протриматись, доводилось їсти навіть перемерзлу картоплю, яку залишили попередні господарі на балконі.
"Я все думала, як люди у війну їли мерзлу картоплю. От ми теж їли. Було трошки олії, її ділили і так харчуватись. Коли приїхали в центральну частину міста, там вже всі магазини були розграбовані. Ми так не могли зробити – зайти і просто взяти щось.
Їли сухофрукти і цукерки, які залишили вірмени, що жили в тому помешканні. Дівчинка-сусідка пригостила нас, принесла печиво і чай.
Ще в два перші дні була вода, а потім коли її не стало, чоловік ставав в чергу, щоб набрати води, яку привозили. Кипятили її на вогні і так пили.
В нас є магазин "Еко лавка" - дуже дорогий. Побачили якось у вікно, що власники туди заходять. Побігли просити, щоб нам продали продукти, то вони нам продали запасів на три дні і відмовились брати повну оплату, взяли лише 200 гривень за все".
Олена Павленко зізнається, що 16 березня все ж зважились покинути Маріуполь. Через сильні обстріли стіна будинку, де вони зупинились, розкололась навпіл. Тоді зрозуміли, що довго тут не вдасться залишитися.
"Довкола горіли будинки, літаки літали і безперервно скидали бомби. Вирішили на свій страх і ризик пробувати виїхати. Дорогою до нас попросилась жінка з дітьми, але ми самі не знали куди і якою дорогою їхати. Вони вже знали дорогу, бо сім'я була багатодітна, дев'ятеро дітей, і батьки потрошки отак вивозили їх, або ж відправляли з людьми. В той день їхали окупованою територією і коли ми виїжджали, рашисти почали обстрілювати колони автомобілів. Якщо в мирний час з Маріуполя до Дніпра їхати 4 годин, то ми їхали понад 12 годин".
Весь цей час пані Олена не мала зв'язку з своєю родиною. Дочка з внуком теж шукала маму з татом кілька тижнів, аж поки ті не вийшли на зв'язок вже з Дніпра.Тоді вдалось сконтактувати з колегами у Польщі, які й прихистили українську науковицю.
"Польща була однією з перших країн, яка прийняла дуже багато українців, зокрема й освітян. Польська академія наук тут радо зустрічала не лише науковців, а всіх, хто тікав від війни. Ці люди - наші друзі і навіть більше, ніж друзі. Вони нам почали писати з першого дня війни. Дуже за нас хвилювались. Моя професорка Хелена Красовська написала мені безліч повідомлень, поки ми не мали зв'язку. Прийняла, запропонувала жито. Всі люди, куди б ми не звертались, хочуть нам допомагати. Я навіть не готова приймати таку допомогу. Їхня підтримка і участь у нашому житті... Про це важко говорити, більше хочеться плакати від вдячності", – зізнається Олена Павленко.
Вона розповідає, що зараз має можливість працювати дистанційно. Проводить пари онлайн для своїх аспірантів. З чотирьох на зв'язок виходять троє, а ще один студент перебуває біля Маріуполя, де інтернету практично немає. Утім, професорка каже, що з розумінням ставиться до цього, адже це не є його провина.
Нині про події в Україні сім'я пані Олени дізнається з новин, соціальних мереж та повідомлень від сусідів. Дізналась – будинку, в якому жили, вже нема, згорів дотла, залишились лише бокові стіни. Але попри все вірить у Збройні сили України і мріє повернутись в український Маріуполь.
"Я не можу прийняти ворожу владу і ніколи не повернусь до Маріуполя, поки там є окупанти. Але надія на те, що все відбудується і там буде українське місто, будуть нові помешкання, хоч це не буде швидко.
Переповнюють почуття ненависті, порожнечі і взагалі відраза до людей, які ступили з війною на українську землю. Вірю в спроможність України і в наших захисників. Хай їм Бог дає сили і береже. Надіємось на те, що Україна переможе, хоч і це буде не завтра, але ми, як і всі, хочемо повернутись".
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.