Про страшні події згадує Еспресо.Захід.
Українці минулого століття переживали голод тричі – 1921-1923, 1932-1933 і 1946-1947 років. Голодомор 1932-1933 років став наймасштабнішим геноцидом української нації. Його принесла до українських домівок влада Радянського Союзу.
Вони усіма способами намагалися знищити почуття національної української ідентичності та ментальний індивідуалізм, притаманний нації, адже ідеології Радянського Союзу суперечила будь-яка інакшість. А щоб знищити ту ідентичність, Сталін вирішив знищити українців. Для нього селянство було основою національного руху, тож і завдав удару по українських селянах як носіях української традиції, культури та мови.
За інформацією Музею Голодомору, пік Голодомору припадає на червень. Тоді щодоби мученицькою смертю помирало 28 тисячі осіб, щогодини – 1168 осіб, щохвилини – 20. І все це відбувалося за наявності великих запасів зерна у централізованих державних резервних фондах та масштабного продовольчого експорту.
Архіви зберігають спогади людей, яким вдалося пережити голодні часи та розповісти правду про те, яким врожайним був той рік, як забирали усе до краплі та ставили людям нереальні вимоги.
"В 1933 році мені було 6. Наша родина складалася з 10 чоловік. Коли вже не стало зовсім нічого їсти, почали їсти щавель і кропиву. Але од них діставали водянку і мерли люди, тоді в нас померла 3-річна моя сестра. Тоді батько і брати поїхали за Харків під Бєлгород, щоб обміняти останнє барахло, останні родинні сорочки (полотняні та вишиті речі вже давно були продані) на їжу для дітей. Коли вони поверталися з чотирма кілограмами кукурудзи та чотирма висівок, їх заарештували за спекуляцію (хоча й звільнили через два тижні), а харчі конфіскували. Коли вони не повернулися, мати зварила нам суп із двох склянок сушених, мелених картопляних очистків і восьми картоплин. Діти в школу не ходили і я в тому числі закінчила 1 клас і все. Школу закрили, фельдшера в селі теж не було. Коли держава вже не могла нічого вичавити з людини, та ставала непотрібною. Дуже шкода було дітей, вигляд вони мали страшний, скелети з кінцівками, що звисали з роздутих животиків. Дай Бог, щоб ніколи не повторювалися ті страхи і смерті", – згадувала події мешканки с. Костянтинівка Зміївського району Харківщини Уляна Нечитайленко.
Батько Ганни Іванко відмовився записуватися до колгоспу, тому спочатку у них все забрали, а потім і саму сім’ю вислали до Сибіру.
Жили ми у такій будочці – від старої хати комірчина. А хату нову забрав той, що розкуркулював нас, – згадує вона. – У нас і столу не було, де на підлозі спимо, там і їмо. – Кукурузяні палки товкли, давали сусіди нам картопляні лушпиння, а ми його мили-сушили, товкли і ріпу туди мішали. Воно таке жутке, таке страшне, й отаке їли. Я і на смітнику паслася, де яка капустинка недогнила, де кості, шо викинули, пересмажували і жували. А потім нас вислали на Сибір. Там наша мати у 33-тім році померла.
І лише через довгі роки по тому про Голодомор почали говорити, визнавати та не замовчувати жахливий та несправедливий геноцид української нації.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал