І я зараз не про ту філософську і хрестоматійну – Симоненківську. Пригадуєте? "Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок, Є тисячі ланів, але один лиш мій". Хоча й вона вартує окремого слова. А про буквальну: з розмітками і без, гладеньку, без жодного ганжу і помережану вибоїнами (головне, щоби вона вела до мети). Ця мета часто різна. Але - персонально для мене - наймиліша та дорога, яка відкриває красу та унікальність краю. Не обов'язково заморського (хоча й від такої дороги за можливості ніколи не відмовлялася). А твого рідного, який береже стільки цікавинок і таємниць, що їздити – не переїздити, ходити - не переходити. Навіть якщо це – вулиці твого рідного міста…
"Коли я був ще дуже молодий і прагнув побувати у якихось інших місцях, дорослі люди запевняли мене, що зрілість вилікує цей свербіж. Коли ж мій вік вже можна було описати як зрілість, мені почали прописувати у якості ліків середній вік. У середньому віці мене запевняли, що старший вік заспокоїть мою лихоманку, а тепер, коли мені вже п’ятдесят вісім , можливо, глибока старість таки зробить свою справу", – так починається книга "Подорож з Чарлі в пошуках Америки", з якої колись стартувало моє знайомство з видатним американцем Джоном Стейнбеком. Не те, щоб ця книжка потрапила в перелік улюблених – ні. Але тих кілька рядків гостро відгукнулися у душі тоді і максимально накладаються на те, що відчуваю зараз.
До чого це я? Властиво до дати. Сьогодні – 18 квітня – починаючи від 1983-го року на пропозицію Асамблеї Міжнародної ради з питань охорони пам’яток та визначних місць (ICOMOS), створеній при ЮНЕСКО, світ відзначає Міжнародний день пам’яток та визначних місць, який в Україні – відповідно до президентського указу – фігурує як День пам’яток історії та культури. Для пересічного українця начебто день як день. Бо яка необхідність ще раз нагадувати про різноманіття культурної спадщини, її вразливість та необхідність збереження для майбутніх поколінь, коли тут пандемія, економічні проблеми і зрештою, просто справи буденні.
Якось ще до війни на далеких Халкідіках одна московська пані намагалася переконати мене в моїй глупоті за те, що я вибрала поїздку до Дельф, а не поїздку в Салоніки, де програма передбачала закупити чи то шкіри чи то хутра (уже й не пригадаю). "Да што там смотрєть? – зверхньо обсміювала сусідка по пляжу бажання побачити Дельфи. – Какіє-то стариє камні. Ти што, камнєй нікогда нє відєла?". Але я добре пам'ятаю й інший випадок, як на Тернопільщині (а було це десь років із 15 тому), у час, коли ми з чоловіком чекали гіда, щоби піти в Кришталеву печеру, до нас підійшла місцева бабуся. Розпитавши, хто ми і що тут робимо, бабця почала переконувати нас відмовитися від нашої затії. Мовляв, вона тут життя прожила, а в тій печері не була, як, зрештою, її діти- внуки. Бо чого його під землю лізти, що там дивитися? Чи коли уже в нашому районному Миколаєві місцевий чоловік нічого не знав про популярні нині серед туристів миколаївські печери, хоча, як згодом виявилося, ми перепинили його на паралельній до цих печер вулиці.
Знаменитий фізик Альберт Ейнштайн говорив: "Учіться у вчора, живіть сьогодні, сподівайтесь на завтра. Головне – не припиняти ставити запитання... Ніколи не втрачайте священної допитливості".
На сьогодні у Списку Всесвітньої Спадщини ЮНЕСКО від України перебувають Київський Собор святої Софії з прилеглими монастирськими спорудами та Києво-Печерська Лавра, ансамбль історичного центру Львова, геодезична дуга Струве, букові праліси Карпат та стародавні букові праліси Німеччини, резиденція митрополитів Буковини і Далмації, дерев'яні церкви карпатського регіону Польщі і України та Стародавнє місто Херсонес Таврійський.
Для попереднього Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО наша держава станом на минулий рік подала наступні номінаційні досьє ще на 17 об’єктів. Серед них могила Тараса Шевченка, біосферний заповідник Асканія-Нова, Кам'янець-Подільська фортеця, історичний центр Чернігова, дендрологічний парк "Софіївка", Кам`яна Могила, Генуезькі колонії у Північному Причорномор'ї та інші. І це тільки невеличка частинка того, чим Україна може здивувати світ. А вас?
"Ціль мандрів – повернення, – захопливий мандрівник та філософ Петр Вайль знає, про що каже. – Подорожі одомашнюють простір, і чим більше стає приручених місць, тим більше повернень. Тим вища вірогідність нового приходу додому"...
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.