Історію військової розповідає "Еспресо.Захід".
Військовий медик з позивним Відьма — фельдшер медичної роти 80-ї десантно-штурмової бригади Збройних сил України. У 2015-му вона добровільно вступила у військо і стала бойовим медиком. За дев'ять років служби врятувала десятки військових.
"Якщо ти вибрав професію медика, ти маєш бути готовим абсолютно до всього, — наголошує Відьма. - Якщо ти вже вибрав професію медика, ти маєш бути готовий абсолютно до всього. Ти бачиш поранених, загиблих, ти маєш з ними працювати та бути готовим до того, що рятувати потрібно друзів, особливо, якщо це маленький підрозділ. Ти маєш мати витримку і це дуже важко. В першу чергу, медик має бути холоднокровним".
Дівчина – медик за освітою, але жодного дня не працювала у цивільній лікарні. Коли почалася війна у 2014-му, "Відьма" втратила двох друзів на фронті. Їх досі не можуть ідентифікувати. Це спонукало її вирушити на війну. Тому після завершення коледжу пішла у військкомат, щоб підписати контракт. Ким буде у війську – питань не виникало. Хотіла бути саме медиком.
"Мене звідти вигнали, бо мені було 18 років, — сміється. - Сказали, щоб я подумала, поговорила з батьками й прийшла, коли мені буде 19. Я прийшла на другий день після того, як мені виповнилося 19 років. Мене знову намагалися вигнати. Але тоді я вже не пішла. Зверталася у львівський госпіталь, хотіла йти туди працювати, а місця були тільки в 66 мобільному госпіталі. Так і потрапила туди".
Щоб рятувати поранених дівчині зовсім не знадобилися знання із цивільної медицини. Вона спеціально проходила курси, щоб стати бойовим медиком. Зізнається, часом професійні знання заважають на полі бою.
"Коли ти медик за освітою, починаєш сперечатися з інструкторами, багато з чим не погоджуєшся, тому що в коледжах, університетах вчать працювати в стаціонарі, — зазначає військова. - А тут ти працюєш на полі бою, тут зовсім інші умови для того, щоб надати допомогу. Щоб бути бойовим медиком, не потрібно медичної освіти. Людина, яка хоче стати бойовим медиком, може пройти курси й цього достатньо".
Перших поранених Відьма рятувала у Покровську на Донеччині. Хоч тоді місто було сірою зоною, але поранень вистачало. Втім дівчина швидко звикла до ситуації на фронті та влилася у військовий колектив.
"Найбільше здивувало, як хлопці – військовослужбовці реагували на українську мову, — сміється дівчина. - У мене ще вимова така швидка, батькова. Я інколи говорю і сама не розумію, що сказала людині, а вона тим більше. Якось я прибігла у відділення, щось сказала, і бачу — хлопці сміються. Я така думаю, що ж я такого сказала. А вони – ми так давно не чули української мови, а ви так спілкуєтеся. Кажуть, ми нічого не зрозуміли з того, що ви сказали, але ви так класно говорите українською. Скажіть ще щось".
Вісім років російсько-української війни дівчина рятувала воїнів у госпіталях та безпосередньо на полі бою. А з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну роботи стало ще більше. Через постійну роботу артилерії, ракет, авіації поранення були набагато важчими. За два дні російської спецоперації довелося евакуювати понад півтори сотні поранених.
"За час повномасштабної війни я втратила дуже багато близьких друзів. Тому напевно найважче працювати з друзями, — зізнається Відьма. - Бо коли ти чуєш по рації, що в тебе є поранений, в першу чергу, думаєш, щоб це не був хтось близький тобі. А, якщо вважати з характером поранення, то найгірші поранення — після танкового обстрілу. Тому що привозять людей з пошматованими тілами. ампутованими кінцівками".
Робота медиків на передовій – складна і вимагає чимало зусиль. Працювати доводиться в евакуаційній машині, в русі по польових дорогах. Одночасно доводилося вивозити до десяти військових.
"Кількість поранених залежить від типу обстрілів. Бувало, вивозили людей з контузіями. Якщо були лежачі, трьохсоті сиділи на землі. А медики мали місце 30 см на 30 см, такий квадратик, аби працювати з лежачими й старатися зробити по максимуму".
Відьма зізнається, навіть це не найскладніше ц роботі медика на передовій.
"Коли в дорозі помирає людина – найважче, — каже Відьма. - Бо, перш за все, в медика в голові думки, що ти щось не доробив, хоча ти зробив все можливе. Але ти починаєш прокручувати ситуацію і думати, що б ти ще міг зробити. Я не можу звикнути до того, коли в машині помирають важкопоранені. Це єдине до чого я звикнути ніяк не можу".
Попри це, дівчина не збирається покидати військо до нашої перемоги. А далі планує повернутися до мирного життя і стати психологом. Мріє працювати з дітьми. Тож зараз залишається на фронті, щоб якнайшвидше вигнати ворога і реалізувати бажання.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.