Хотіла привезти собі гарну річ на згадку про закордонну мандрівку. І саме він став причиною того, що я загубила свою туристичну групу в натовпі.
Ніде більше я не відчувала такого дискомфорту від поганого знання англійської мови, як під час перебування в мандрівках за кордоном. Відверто – почувалася глухою, сліпою та недорікуватою від того, що не могла висловити своїх думок. А всі, хто знає мене особисто, відразу змогли б собі уявити мою внутрішню "мовну ломку", адже мені 2000 слів на день замало, як середньостатистичній людині, та й мої думки частенько не встигають за тим, що говорю. Загалом – без мови я ніхто! Навіть не комашка – просто ніхто.
Тож, коли врешті зрозуміла, що загубилася в чужій країні без документів, а лише з подругою з нашої групи, та ще й вагітна на другому місяці, то сиротами моя шкіра вкрилася вмить.
Загалом, спершу ніщо не віщувало біди. Я дуже хотіла стати учасницею паломницької мандрівки до Люрду (місто на півночі Франції), тож усі документи здала дуже швидко. У автобусі серед гурту зазнайомилася із дівчиною Анею (молодшою на кілька років) зі Львова, тож вона стала моєю супутницею у цих мандрах.
Коли ВПЕРШЕ (!!!) в житті виїжджаєш за терени України – то вражає усе. Надворі жовтень 2005 року. Мені 23. Я в очікуванні первістка. Лише другий місяць вагітності, тож нічого ще не помітно. Але мій цікавий стан не зміг переконати мене відмовитися від нагоди поїхати в турне. Польща, Німеччина, Італія, Франція. 7 днів вражень, емоцій та нічних переїздів автобусом. Купання в Середземному морі на узбережжі Ніцци, кава зі струдлями у Дрездені, вечірні відвідини Ейфелевої вежі, фантастична піца та морозиво в Венеції.
Звісно, найбільше запам’яталася Італія. І не лише тим, що місто на воді здатне вразити дуже вимогливого до новизни туриста, а тому, що там я загубилася!
Вранці того дня керівник нашої групи порадив усім записати номер телефону й назву зупинки, аби зустрітися тут у разі чого, якби хтось відлучився від групи.
– Ти пишеш адресу? – запитала мене Аня.
– Та навіщо?! Адже ми всюди ходимо разом! Тут загубити наших тітоньок геть неможливо, їхній український колорит помітний здалеку (зважаючи, що мандрівка була релігійного спрямування, то 80% групи були панянки віку 50+).
– Ну дивись, – вирішила Аня. І cобі закинула рюкзак на спину.
По котромусь часі всіх нас запросили зайти до крамниці по сувеніри. Аня швидко купила прикрасу для волосся, більшість нашої групи зацікавлено розглядали стенд із десятками магнітів, а я вгледіла годинник. Продавчиня довгенько заповнювала квитанцію-гарантію, хоча я намагалася пояснити, що вона мені без потреби. Хіба я з України надсилатиму годинника до Венеції на ремонт?! Ха-ха.
Частина наших уже вийшла з крамниці. Інші пакували покупки й також виходили. Коли вийшли ми з подружкою, то помітили галасливий гурт попереду і взялися їх наздогнати. Проте, порівнявшись із ними, обоє побачили – це не наша група…
І тут я все зрозуміла… Невідоме місто, чужа країна, ми лише удвох… Без документів, без друзів, великих коштів. Моя англійська… ох, це моя слабинка…
Ми йшли вулицею, яка врешті перейшла у швидкісне шосе. Дихати спокійно та мислити раціонально від розпачу було дуже важко. Як ми виявили пізніше, ми з Анею уже наближалися до мосту Свободи, що з’єднує Венецію з материком.
Попереду побачили 5-зірковий готель, тож вирішили зайти в нього. Я мала зі собою мобільний телефон. А в ньому був збережений номер керівника туристичної компанії, яка організувала нашу мандрівку. Єдина надія була на цей дзвінок до України.
Працівниця рецепції мило всміхнулася, щойно ми з колежанкою ввійшли до холу. Усім своїм словниковим запасом я намагалася пояснити, що ми з України і загубили свою групу, і нам потрібен один телефонний дзвінок. Консьєржка довгенько хмурила чоло, врешті я кліпнула оком колежанці й показала на гаманець. Кожна із нас вийняла по 20 євро і поклали перед нею на ляду. Тітонька вмить зметикувала – зсунула купюри під прилавок і посунула до нас телефон. Я хвацько набрала номер України. На щастя, з’єднання працювало чудово, тож після другого гудка підняли слухавку. Я пояснила Петрові, що ми вдвох загубилися і наразі перебуваємо у готелі.
– Нікуди звідти не йдіть. Записуйте номер телефону нашого водія Михайла. Задзвоните йому і він вас підбере.
Як ви розумієте, наступні 40 євро (з мого та Аниного гаманця) так само успішно перекочували до адміністраторки. В тітоньки видався чудовий день лише за 10 хв нашого перебування. Я мала право на другий дзвінок.
Водій Михайло заспокоїв:
– Дівчата, не турбуйтеся! Все добре! Я знаю цей готель. Він скоро буде нам по дорозі. Ми вас підберемо. Будьте у холлі.
Це було найдовше очікування в історії людства… Коли нарешті наш автобус заїхав на паркування – ми з колежанкою випурхнули наче пташенята в перший політ.
Решта мандрівки минула без пригод. Коли ми зупинялися на заправках, то я виходила лише "припудрити носика до дамської кімнати". Жодних сувенірів мені більше не хотілося.
Мої рідні дізналися про цю пригоду лише через рік… Коли минули хрестини сина і якось за кавою я сказала, що маю для них неймовірну історію.
Опісля цих мандрів я двічі бувала в Туреччині та раз літала до Африки, але тамтешні туристичні представники радо спілкуються російською, тож проблем не виникало.
Врешті моя англійська виявилася не такою вже недолугою. Бо у кризовий момент перемовин на рецепції п’ятизіркового готелю у мене склалося враження, наче пригадала всенький перелік слів за роки навчання у школі.
А чи траплялися у вас халепи або непорозуміння за кордоном, які були пов’язані із мовою чи орієнтацією у просторі? Пишіть! Мені буде цікаво дізнатися!
Про авторку: Леся Кічура – українська казкарка, письменниця, кандидатка наук з соціальних комунікацій, провідна редакторка Національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.