Володимир Губанов: "Якщо душа не болить і внутрішні шухлядки порожні – сцену треба кидати"

Вважається, що в кожному акторові завжди є дві речі: майстерність та особистість. Щоб ця особистість змужніла, склалася, актор не обов’язково має пережити репресії чи голод, але  якісь драматичні події в його долі все-таки мали би відбутися. Щоб він не грав роль, а справді жив на сцені в тих чи інших обставинах, у тій чи іншій "шкірі". Щось у тому є. Принаймні завжди видно, де актор демонструє зайву театральність, а де стає зі своїм персонажем єдиним цілим, пірнаючи в такі глибини (як свого героя, так і самого себе), в які за звичайних обставин ніколи б не потикався. Властиво, серед  акторів, котрі видобувають  зі своїх персонажів також і різних себе, є й актор театру  "Воскресіння" – заслужений артист України Володимир Губанов. Цими днями образом головного героя Бекманна у відновленій виставі Ярослава Федоришина за твором Вольфганга Борхерта  "За дверима" та бенефісом у ролі Моцарта за п’єсою "Моцарт і Сальєрі" Пушкіна  Володимир Губанов відзначив власне 50-ліття.

Усталено мова про доволі переломну в ракурсі психологічного сприйняття дату. А як вона відгукується саме вам?  

Я не сприймаю цю дату якось по-особливому. Мені, як і раніше, цікаво жити, творити, пізнавати світ і себе в ньому. А отже, про творче вигорання наразі не йдеться. Як відчую, що зі мною це трапилося, то всім подякую і піду геть. І це не залежить від того, скільки мені буде років. Переконаний: якщо внутрішні шухлядки порожні, якщо актор уже нічого не може глядачеві сказати, якщо в нього в душі не болить, коли виходить на сцену, то акторством займатися далі не варто. Можна викладати, якщо є сили і думка повести за собою майбутніх студентів. Можна шукати себе в чомусь іншому. Але однозначно не пробувати втілити якийсь персонаж на сцені. Я знаю багато випадків, що люди геть  вихолощені, вже не тягнуть ні фізично, ні морально, але й далі  продовжують цим займатися тільки тому, що не знають, де ще можуть себе застосувати. І це сумно. 

Ваші персонажі останнього часу – ті, хто в життєвих обставинах шукає основи існування, себе, віру, якісь екзистенційні речі. І не просто шукає, а перебуває на певній межі. Як перегукуються ці герої з тим, що відчуваєте самі – в професії, у житті? 

Часто я внутрішньо з ними дуже близький, бо, як і вони, постійно себе шукаю, досліджую. Зрештою, досліджую себе все моє свідоме життя – який я, де моє коріння, куди йду, заради чого, і чого хочу. Перелік питань можна продовжувати. І всі вони будуть важливими (принаймні, для мене) такими, якими не знехтуєш і повз які не пройдеш.

Знайшли відповіді бодай на деякі?

Так, хоча таких небагато. Утім ці відповіді дуже й дуже важливі. Приміром, сьогодні я твердо знаю, що той фундамент, на якому стоїть людина, – сім'я. Хоча до усвідомлення цього йшов дуже довго. Попри те, що один раз уже був одруженим, не відчував того, що відчуваю останні 15 років у своїй теперішній родині. Так склалося, що в дитинстві, на превеликий жаль, я був позбавленим любові та родинного тепла, просто не знав, що це таке. Я був несусвітнім  бешкетником і якби не  одна ситуація в школі, коли мене помітила режисер народного театру, то не знаю, де опинився б, народившись у Луганську й маючи за вихователя (як і багато моїх тамтешніх ровесників) тільки вулицю.  

Але ж ви мали батьків...

Так, батьки були, але працювали в три зміни на заводі – будували тепловози. Була бабця, втім вона була старенькою, а старшій сестрі було не до мене. По суті, я був полишений сам на себе. А дитину без нагляду в такому суворому місті, як Луганськ, нічого доброго не чекало. Інша річ, що пощастило зустріти тих, хто щось добре мені підказав, чогось доброго навчив і, зрештою, зумів змінити моє життя. І вже далі, коли я вступив до Інституту мистецтв у Харкові, то побачив, що можна жити інакше – щось читати, над чимось замислюватися, щось впроваджувати чи щось змінювати. І від цього почалося шліфування мого "я". Потім Севастополь – театр, Харків – один театр, потім інший, тоді театр у Запоріжжі, аж поки доля не привела мене до Львова. Однак, як каже мій друг, грузинський кінорежисер і сценарист Заза Буадзе, в якого зараз я знявся у фільмі "Червоний. Без лінії фронту", – випадковості невипадкові. І життя тільки підтверджує цю тезу.

Ви згадали місто, де народилися. Ваш герой Бекманн з останньої прем'єри театру "Воскресіння",  повернувшись із війни, опинився за дверима. Де за дверима почуваєтеся ви? Адже, вочевидь, в Луганську чи на  Луганщині залишилися ваші родичі. Підтримуєте контакти?   

Осиротів, коли мені  виповнилося 30 років: спочатку пішла мама, тоді батько. І залишилася в мене одна моя сестра, якій, щойно розпочалися військові дії, я пропонував переїхати сюди. Вона не захотіла. З іншими родичами зв'язку в мене немає. Та й, чесно кажучи, я цього спілкування ніколи не прагнув. Звісно, уява малює, як би хотів, щоб мене зустріла мама, тато, щоб у нас була справжня родина, де існувала б любов, підтримка один одного, інакші важливі для сім'ї речі. Ті, котрих у мене в дитинстві не було. Дуже рано зрозумів, що маю сам знайти собі ту чи іншу дорогу.  

А як? Це був випадок? Всесвітньої слави український бандурист і співак з Лондона Володимир Луців свого часу розповів мені, як малим пішов купатися на ріку Бистрицю і потрапив у вир. Оскільки поруч із дорослих нікого не було, він в одну мить усвідомив, що розраховувати може лише на власні сили. Зібравши енергію, почав щосили працювати ногами і руками – так навчився плавати. 

Я мав стояти на обліку в тодішній міліції фактично з першого класу, бо був надзвичайним бешкетником – не тільки багато бився і крав, а водився з компанією дорослих, які били і грабували людей. Властиво, на ту недобру стежку я остаточно і став би, якби не керівник народного театру Ніна Григоренко, яка виявила бажання взяти мене на поруки. Сказала: "Віддайте його мені, і я зроблю з нього людину". Так і сталося: завдяки театральному гуртку почав відходити від поганих компаній. Уже подорослішавши (знову ж таки завдяки Ніні Григоренко), вступив до Харкова, а там на той момент – Олег Стефан та Олексій Кравчук і їхня в російськомовному середовищі українська мова. І я відчув, що це і моє також, що без цього не можу. Не можу без мови, без спілкування – ніби з неба щось зійшло на мене. Так почалася для мене цілком нова ера в житті.

Руки з минулого намагаються вас упіймати?

Багатьох із тих людей уже немає в живих. Ті, хто залишився, (хоч, можливо, це здивує), телефонуючи мені, говорять, що раді за мене, бо я зміг вирватися. Мовляв, вони не вірили, що мені це вдасться. Цікаво, що ці люди, коли дзвонять, переходять зі мною на українську, майже завжди шкодують, що свого часу не зробили вибір у правильному напрямку. Коли їздив до Луганська ховати батьків, то чимало людей із тих поганих компаній мені всіляко допомагали. Для них я був людиною з космосу, з якою вони не знали, як поводитися, й говорили мені про це. Як на диво, чимало з цих хлопців були з досить поважних заможних сімей. Чому їхні долі склалися саме так, можна тільки гадати. 

Як допомагає набутий вами досвід в розкритті образів? І що таке актор, окрім таланту – начитаність, середовище, інші речі?

Усе разом. Начитаність, надивленість, особисте (за яким не тільки те, що пройшов, а й те, що можеш із себе витягнути), середовище, зрештою, навіть просто спостережливість за людьми в різних обставинах. Скажімо, брат моєї дружини чотири ротації був на війні, виходив з Дебальцево. Коли прийшов після першої ротації додому, то став інакшим – замкнувся, мало говорив, був у собі. В якийсь момент ми з ним сіли, налили по чарці і я кажу: "Василю, давай поговоримо". І він просто розплакався. Я побачив у ньому космічну річ – усе,  що з ним за цих півроку відбулося. В отому його мовчанні. І це мені закинулося в Бекманна. Ці його сльози безвиході, коли ми йшли вулицею і він бачив веселих і гучних людей по кав'ярнях, чув, як із тих  кав'ярень, барів чи ресторанів "валять" російськомовні пісні й не розумів, де перебуває. Бо це був разючий контраст із тими обставинами, звідки прийшов і де кожен ранок починають із Гімну України. Лише з часом Василь почав розуміти, що тут він теж потрібен, а не тільки там, на війні. Що він не один. Що є ті, хто йому допоможе стати на ноги й піти далі. Усе те, що з ним відбувалося, дозволило створити мені образ Бекмена із "За дверима" таким, яким він є. 

Персонально у вас уже в дорослому житті бували моменти внутрішнього відчуття викинутості за двері?

Декілька разів – так.

Як відновлювалися? Адже актор, як правило, внутрішньо дуже ранима істота. Де знаходили силу? Кастанеда казав, що наймужніший воїн – той, хто перемагає себе.

У цьому відновленні мені дуже допомагають мої діти – своїм настроєм, позитивом, безпосередністю, чистотою . Завдяки їм завжди можу перелаштувати свій організм на щось добре, хороше, на те, щоб мати сили йти далі. Тобто насамперед знаходжу ту силу для себе в моїй сім'ї – дітях і дружині. Розповім такий випадок. 2009 року ми з Наталею поїхали в Крим до кума (хрещеного нашої донечки). Зібралося товариство і, знаючи, що наш театр має вуличні вистави в репертуарі, почало просити, щоби я "плюнув" вогнем. Я погодився, але не перевірив, чим саме маю "плюнути". А це був бензин і я загорівся – обличчя, руки, якраз те, без чого актор не може… Жах… Уже в машині "швидкої" сказав дружині, що вона вільна, не повинна мучитися з потворою, а Наталя відповіла, що зовнішність не має значення, вона любить мене і буде зі мною до кінця…  Завжди лікує також спілкування з окремими людьми. Можу поговорити, коли мені дуже боляче, з моїми названими батьками, які живуть у Новояворівську, з Петром Микитюком, Лідією Данильчук,  Іриною Волицькою… Можу зателефонувати до свого духовника Владики Климента (з яким свого часу ми разом вчилися, тільки він на ляльковому, і який зараз – єдиний священник у Криму, який бореться, щоб українська церква в Криму була, який їздив до Сенцова (коли той сидів) і далі продовжує допомагати політв'язням. Належу до людей, котрі потребують виговоритися, а не якнайдалі сховатися у свою шкаралупу.

У контексті театральної праці що вам найбільш цікаво зараз?

Ті теми, які можна підняти на театральній сцені за моєї участі. Я зараз настільки задіяний у різноманітних проєктах, що зрозуміти, що мені ще хотілося б, часу немає. Скажімо, зараз записуємо Біблію у 3D-форматі (проєкт Володимира Ольшанського, що його підтримав Український культурний фонд). В Україні в такому форматі Біблію ще ніхто не записував – щоби начебто голос Ісуса, голос автора, голоси народу, музика, шум річки тощо. Мені випало начитувати від автора  Діяння апостолів від Луки. На нині записали 15 глав з 28. Спочатку дуже хвилювався, що в мене не вийде, бо там просто так не скажеш, треба вичитувати. Вміти це вичитати. Все ж начебто вдається, і мене це дуже тішить. Бо насправді не люблю робити проєкт, щоб тільки заробити грошей. Коли вже за щось беруся, то хочу – від себе передовсім – якості тієї праці. Презентація цього проєкту ( до якого залучені також актори Олег Стефанов і Микола Береза) планується на день кіно у вересні. Мало би бути цікаво. 

Раніше ви звертатися до цих релігійних текстів?

Я знаю молитви, ходжу до церкви, але так, щоб занурюватися у все це, то ні. Окреме заглиблення в релігійну тематику було, коли з "Театром у кошику" готували  присвячену Митрополиту Андрею виставу "Я йду, Христе". Тоді багато ходили та їздили стежками  Шептицького, спілкувалися з духовниками, інакше кажучи, готувалися до цього процесу.  Але далі у цій площині не пішов. Сьогодні просто відкриваю цю шухляду і живу з цією історією. 

Властиво, про історію. Свого часу ви спробували  себе чи то як журналіста, чи то ведучого у програмі "Мандри Галіції", присвяченій цікавим місцинам Галичини. Якою ви цю Галичину для себе відкрили?  

Дуже й дуже захопливою, сповненою скарбів, які ще належить навчитися цінувати. Побував із цією програмою в таких місцинах, куди самостійно ніколи б не приїхав. Бо просто не знав би, що можу там побачити. А скрізь насправді відкривав для себе щось дуже духовне, правдиве й не вихолощене.  Звичайних людей у маленьких містечках, якісь церкви та костели, замки, хоча часто занедбані (а це було близько 10 років тому). Але ти відчував там щось справжнє, що там – історія.  

Якби Галичина раптом набула людської подоби, який характер мала б?

Відкритий. Оця відкритість природи, людей,  те світло, яке відчував після кожної подорожі цими місцевостями, мене довго не відпускали. Можливо, тут спрацьовувало, що цього всього до 21-го року не знав. Тому як губка почав в себе всотувати оцю щирість, любов, світло, тепло, яке мене огортало. Відчув, що це все, ця атмосфера затягує мене як магніт все далі й далі, і раптом прозрів, що я нарешті опинився на своєму місці. Що це моя територія, де можу творити, жити і, зрештою, бути людиною. Але щоб бути тут людиною, треба теж щось робити для тих, хто тут тебе оточує, для цього  місця, для цієї країни. І усвідомлення потреби цього енергообміну (всотування і віддачі) росте в мені з кожним днем. Від цього отримую шалене задоволення.

Фото з архіву Володимира Губанова

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.