Про свою історію Анна розповіла "Еспресо.Захід".
Анна все життя прожила у Маріуполі. Тут вона народилася, одружилася, народила дітей.
Коли у 2014 році росіяни вдерлися на українські землі, жінка була вагітна другою дитиною. Того дня, коли все почалося, вони з сім’єю гостювали у батьків чоловіка, які жили за 6 км від кордону.
Заснули ще в Україні, а прокинулися в окупації. Жінка пригадує, що все відбувалося швидко: зайшли російські танки, митницю розстріляли, перекрили місто Новоазовськ.
На вільну територію було дуже важко виїхати. За тиждень сім’ї таки вдалося це зробити, але батьки чоловіка вирішили залишитися вдома, хоч і в окупації - не хотіли полишати дім, в який вкладалися все життя.
Від 2014 року Маріуполь розбудовувався, став дуже сучасним та культурним містом. Люди почувалися безпечно й ніхто ні про що не хвилювався. Коли в новинах почалися розмови про скупчення військової техніки на кордоні, думати про те, що "щось буде", не хотілося. Життя було спокійним,
Фото: З особистого архіву Анни
"Думали, максимум, десь постріляють, десь побахкає. Повірити в те, що буде така війна – це було ніби повірити, що прилетіло НЛО. У 2014 році все обійшлося, тому усі в місті були впевнені, що так буде і цього разу", – розповідає Анна.Жінка викладала англійську. У 20-х числах лютого 2022 року всім пороздавали трудові, тобто було розуміння, що щось відбувалося, але ніхто не хотів їхати з дому. 24 лютого жінка прокинулася від дзвінка брата, який жив у Києві.
"Він подзвонив і каже: "збирай речі, війна почалася". А я відповідаю: "ти що, я спати хочу". Поклала слухавку, а за 10 хвилин почула вибухи. Це було навколо міста, де порт чи залізничний вокзал. Усі перелякались, але думали, що це десь далеко і скоро припиниться. Мій чоловік на той момент був за кордоном, він працював у Європі, тобто ми з дітьми були самі…"
Серед варіантів що робити, був поїздка до села, але віра в те, що все буде добре, переконала жінку залишитися в місті. З чоловіком навіть думали: якщо територію окупують, можна буде продати житло й купити квартиру в іншому місці в Україні.
24 лютого всі кинулися в магазини. Ціни на продукти відразу підскочили.
"Ти міг насипати цукор, на ціннику була одна ціна, а коли доходив до каси - там вже озвучували іншу суму", - пригадує жінка.
Аня працювала до останнього, поки було світло. Робила це просто, аби чимось зайнятися та відволіктися. Щодо тривог - то вони лунали протягом двох днів, а далі їх просто не було - тільки звук свисту ракет.
Сім’я жила на 5-му поверсі, але потім спустилися на перший до сусідки, де залишалися близько тижня. З іншого району жінка ще встигла забрати батьків. Коли снаряди почали влучати в будинок, довелося спустилися в підвал п’ятиповерхівки, в якій жили.
"Коли 2 березня зник зв’язок, було дуже страшно, бо не було жодної інформації. Ми мали тільки "сарафанне радіо", передавали інформацію з вуст в уста. Знали, що стоять танки, але ніхто не знав, чиї, куди вони спрямовані. Коли я їхала по батьків, дітей залишила в сусідки, бачила місто. Дороги були перериті, громадським транспортом, автобусами перегородили в’їзд у Маріуполь, щоб ніхто не заїхав. Усе було потрощене".
Для чоловіка Анни ці два тижні без зв’язку із сім’єю стали найгіршими у житті. У телеграм-каналах час від часу з’являлися повідомлення про обстановку в місті, й чоловік побачив інформацію про 110-й будинок, де жила Анна з дітьми. В публікації йшлося, нібито туди був авіаудар.
"Чоловік тоді думав, що це кінець. Тоді дійсно був авіаудар, але в суміжний до нашого будинок - теж 110-й, але на іншій вулиці. Автор повідомлення неправильно вказав. Раніше всі плутали ці будинки - і таксисти, і мешканці".
У тісному підвалі довелося вмістити всіх мешканців дому. Загалом у маленькому приміщенні було близько 25 людей, серед них пенсіонери та діти.
На підлозі був ґрунт, повсюди пил і труби. На вулиці - мінусова температура. Одного дня в якусь із квартир влучило й почала горіти сантехніка. Пластик скрапував у підвал і всім його "мешканцям" довелося вдихати цей запах.
"У повний зріст ходила лише моя донька - їй 7 років. Усі інші або сиділи, або лежали. Опалення взагалі не було. Поки була змога, ми палили вогонь на вулиці, ставили невеличкі блоки, хлопці рубали дрова. Магазини були закриті, а тому туди, куди влучив снаряд, ми могли зайти, брати продукти, палети, які потім ставили на землю в підвалі. Зі своїх чи чужих домів ми тягли ковдри та подушки і стелили їх на землю. Дітей на вулицю старалися не випускати".
Фото: Будинок Анни
Анна каже, що вся відповідальність за сім’ю лягла на неї. Тато погано ходить, у мами була депресія, дітям 7 та 10 років. Жінка ділиться, що вона вважала себе "боягузкою", однак змушувала себе спускатися в підвали магазинів, де були склади, на пошуки їжі."Ми були постійно в напруженому стані. Я настільки вдячна своєму організму, що залишилася при холодному розумі. Ходила по їжу, попри страх. Шукала продукти, намагалася взяти щось для дітей. Було дуже смішно, коли бачила, як люди тягнули з розбомблених магазинів ялинкові прикраси, якогось Санта-Клауса чи холодильник".
Неподалік у місті був великий склад гіпермаркету, де військові видавали ящиками їжу. Мешканці ділилися нею між собою. Хтось брав помідори, фініки, гриби. Анна пригадує, що була сама й розуміла, що треба взяти продукти, але самотужки їх не донесла б. Доводилося просити людей, аби вони потримали їжу, поки та не повернеться. Усе працювало на довірі, такі ситуації ставали перевіркою на людяність.
"З нами жила молода пара, вони ходили в інший район до бабусі, яка погано ходила й не могла вийти звідти. Одного дня прийшли до неї й побачили, що вона повішалася. Жінка пережила окупацію під час Другої Світової війни, а цю пережити не змогла"
Щоденно ціль була єдина - вижити. Люди почувалися так, ніби їх загнали в пастку. Анна розповідає, що відчувала себе дуже приниженою.
Коли ставало тихо, можна було побігти пошукати харчі. Потім об’єднувались із сусідами, робили вогонь та готували їжу. Зранку шукали воду, щоб зробити чай і трошки зігрітися. Спали всі в одязі.
"Я була одягнута у свою спортивну кофту, чоловікову спортивну кофту, потім одягала зимове пальто і спала у взутті. Плюс далі був стрес, не могла зігрітися і мене постійно трусило".
Два підвали п’ятиповерхівки були об’єднані, тому діти ходили "в гості" у підвал до інших дітей, для них це була пригода.
"Я дуже не хотіла, щоб діти відчували цей страх і намагалася зберігати позитив. У нас розбомбили канцелярський магазин "Наталі". Ми понабирали там дітям пластиліну, взяли розмальовки, олівці, казки. Навчилися з дітьми робити окопні свічки - в підвалі був дідусь, який провів майстерклас".
Обстріли щодня ставали все сильнішими, але ще страшніше було, коли западала тиша. Тоді не було розуміння, що відбувається і чого очікувати. На перший поверх піднімалися тільки, аби сходити в туалет.
Фото: Квартира сім'ї 13 березня
"Особливо моторошно стало, коли над домом пролітала авіація. Коли снаряди почали влучати в наш двір, чоловіки порадили мені переставити свою машину за будинок, аби спробувати вберегти її. Переставила, а на ранок снаряд влучив саме туди, де вона була раніше. Три автівки, які там стояли, повністю згоріли", - пригадує жінка.Справжнім порятунком став чоловік Анни. Він щодня від 2 до 15 березня набирав 6 номерів: дружини, її матері, батька, сина, кума та дружини кума, які жили поблизу. Зрештою таки зумів додзвонитися куму, коли той зловив зв’язок на п’ятому поверсі будинку. Тоді родич почув тільки: "Збирайтеся і виїжджайте, дали коридор".
За 15 хвилин родина зібралася біля машини. З собою мали тільки рюкзак із ноутбуком, грошима, документами та білизною. Більше ніяких речей узяти не вдалося.
Коли Анна з татом стояли біля автівки, ворог почав обстріл їхнього району.
"Біля нас прилетів снаряд, нас із татом накрило землею. До речі, в машині не було вікон, лише лобове скло, кузов повністю в дірках. Коли розбилося заднє скло, осколок відскочив у дах. Але машина була на ходу, відразу поїхала".
Коли їхали, Анна так тиснула на газ, що здавалося, машина летить. На емоціях навіть не помічала міста, дивилася тільки на дорогу.
"Снаряди летіли, падали, а я згадала фільм з Брюсом Віллісом, де позаду нього все горить. Мозок сприймав усе це як бойовик. Я дивилася і думала: "якого хр*на це все відбувається в реальному житті?"...
Черга на виїзді із Маріуполя була дуже велика, тому зупинилися в родичів у сусідньому селі. Там відпочили, поїли та спланували подальший маршрут.
"Коли ми виїхали в те село, зранку діти, які раніше весь час були у підвалі, вийшли на вулицю. Перші слова сина були: "Небо, сонце світить". Нам привезли свіжий хліб і молоко, я тоді плакала".
Виїхати вдалося до того, як почалась фільтрація. Дорогою нарахували 17 чи 20 блокпостів бойовиків.
Наступними зупинками були Запоріжжя, а згодом Дніпро. Дорогою з Мангуша до Дніпра бачили багато розстріляних цивільних авто з тілами. Усе було заміноване, в один момент перед ними перевернулася автівка. На щастя, люди не постраждали.
"Мені дуже хотілося просто вилетіти звідти, я так міцно тримала кермо, що в мене побіліли руки. В один момент почула гучний звук і думаю "я ж так лечу, хто мене може наздогнати?" Підіймаю голову, а там два військові вертольоти пролітають дуже низько. Пілоти подивились до нас і я вже подумала, що нас розстріляють. Відчувала такий відчай, бо розуміла, що взагалі нічого не можу зробити…"
Зрештою сім’я переїхала до Львова, де оселилася остаточно.
"Через знайомих ми знайшли квартиру. У Львові нам дали ковдри, подушки. Потім я додалася в групу у фейсбуці "Львів Допомога". Дуже вдячна людям, до нас просто приїжджали й вивантажували речі: посуд, стільці, тарілки, навіть ялинку привезли штучну. Дітям подарували іграшки".
Перший місяць не виходили нікуди. Анна каже, що Львів - похмуре місто, видається їй таким через часті дощі. Було важко, бо їхали звідти, де все було спалене, а потім тут теж усе стало похмурим.
"Ми забилися у квартиру, як щури в нірках, і нікуди не ходили. Тільки потім потрошку почали виходити в магазини. Мені здається, що зігрілася і більш-менш заспокоїлась я тільки влітку".
Анна каже, що зараз дуже обережно дивиться новини: не дуже хоче бачити, що відбувається в Маріуполі. Гидко бачити, що там "відновили" окупанти.
Її батькам і досі важко. На жаль, після всіх цих подій у них дуже здало здоров’я. У мами з'явилися проблеми з нирками, зараз вона на діалізі. Нирки самі не працюють, жінка цілком залежить від апарату та перебуває в черзі на трансплантацію.
У тата згодом виявили онкологію. Так сталося, що їздили лікувати маму, а виявили проблеми зі здоров’ям у нього.
На новому місці сім'я вже трохи адаптувалася. Діти ходять до школи, Аня з чоловіком працюють. Найбільше сумують за морем, однак діляться, що Львів подобається за те, що тут усюди можна ходити пішки.
"У дітей бувають дні, коли вони починають плакати й казати, що хочуть додому. Або "я хочу свого синього ведмедя, якого купила за свої відкладені гроші". Іноді питають, коли ми вже поїдемо додому. А що я скажу? Дому вже немає?"...