Історію військового розповідає "Еспресо.Захід".
Військовий Павло Бучко робить перший удар у футбольному матчі "Карпати – Маріуполь". Він служить у Львівському обласному територіальному центрі комплектування. Сюди потрапив на службу після тяжкого поранення та тривалої реабілітації.
На війну Павло вирушив ще 2015 року. Добровільно. Захищали Батьківщину цілою родиною. У війську також батько та рідний брат чоловіка. Павло потрапив у 28-му окрему механізовану бригаду Збройних Сил України. Пройшов навчання, став розвідником-сапером і поїхав на фронт.
"Ми не сиділи на одній точці, адже інженерні війська постійно пересуваються, – розповідає Павло Бучко. – Заїжджали то в Донецьку область, то в Луганську. Завдання нам ставили легкі. До прикладу, замінувати чи розмінувати певну територію. Знімали розтяжки або протитанкові міни. Були ще такі міни "з секретками". Під них запихали гранати. Це для сапера дуже важко, бо треба вміти виконувати таку роботу. Треба терпіння і перш за все – не боятися".
Тоді в зоні АТО Павло Бучко пробув рік. Далі повернувся в цивільне життя. Але розумів: якщо Росія розпочне повномасштабне вторгнення, знову доведеться поповнити лави Збройних Сил України. Так і сталося. 24 лютого 2022 року чоловік був у війську. Хоч і не взяли відразу. Було багато охочих, тому перший час Павло був у резерві. Та за кілька тижнів повернувся. Почав служити у 24-й "королівській" бригаді.
Його підрозділ одразу кинули на "нуль". Бо ж піхота. У перший день уже були поранені, але хлопці стояли.
Читайте також: "Схоже, мабуть, було у Другу світову": буковинський воїн, який нині працює в ТЦК, про важкі бої в Лисичанську
"Порівняти 2015 і 2022 роки – це зовсім різні речі. Тоді тиша була, рідко коли стріляли. А зараз росіяни гатили вдень і вночі. Ми не могли висунути голову з окопу, дрони літали постійно. Я побачив, що таке війна", – каже Павло Бучко.
Поранення руки воїн дістав на Херсонщині, в селищі Безіменному. Павло розповідає, що на той час там усе було розбите, постійно літали ворожі літаки, дрони, танки заходили вдень і вночі. Але було завдання тримати оборону.
"У мене було завдання тримати свою позицію. Але росіяни зайшли з іншого боку, і мені треба було до своїх трошки підбігти, щоб дізнатись, яка ситуація і що мені далі робити. У цей момент біля мене пролунав вибух, – розповідає про своє поранення Павло. – Не знаю, з чого стріляли, почув лише вибух. Упав, подивився на рану, підбіг у найближчий окоп. І там уже надавав собі першу медичну допомогу. З евакуацією було дуже складно, бо тривали бої. Навколо були росіяни".
Довелося чекати до вечора. Лише тоді стало трохи тихіше і вдалося евакуювати поранених.
"Дуже багато поранених було в нас. Я вже на броні зверху їхав під час виїзду. Серед ночі везли, не знаю куди. Єдине знаю, що перетнули річку й там мене вже забрали медики", – пригадує Павло.
У чоловіка були сильно пошкоджені всі нерви та м'язи на руці. Була загроза ампутації. Та лікарі зробили чудо. У лікарнях провели кілька етапів операцій. Рятували чоловіка в Миколаєві, Одесі та Львові. І врятували. Він досі ходить на реабілітацію. Коли стало краще, хотів допомогти війську, тому тепер служить у Львівському обласному територіальному центрі комплектування.
"У нас служить дуже багато поранених хлопців, які бачили війну. Вони не хочуть там працювати, а хочуть знову в бій. Та через складні поранення не мають можливості, – наголошує Павло Бучко. – А йти потрібно – за Україну, за нашу державу. Ми тут мешкаємо, і окупанта потрібно виганяти з нашої землі".