Юлія родом із Запоріжжя. Розповідає, що коли у 2014 році почались воєнні дії, в Донецьку у неї жила двоюрідна сестра. Родичка не мала змоги переїхати, тому вирішила залишитись в окупованому місті. Перший час її сім’я була проукраїнською.
"Коли минуло 2-3 роки, їх почали зомбувати та "обробляти" через телебачення. Родичі потихеньку почали змінювати риторику, стали більш проросійськими та ближче до 2019-2020 року ми вже повністю припинили спілкування з ними", - ділиться жінка.
Бойові дії на Донеччині у 2014 Юля проживала морально. Її сім’я завжди була за Україну, хоча й розмовляли всі виключно російською.
"Ближче до 2021 року нам почали дзвонити ці самі родичі з Донецька й казати: "нарешті до вас скоро доберуться і теж звільнять". Ми на це не реагували, нам здавалася, що це нісенітниці, можливо заздрість, що ми живемо вільно, можемо робити що хочемо. А в них були постійні обстріли, в будинки постійно прилітало. Вони мешкали на вулиці, яка була з Донецьким аеропортом, тому багато разів ставалися прильоти у двір, будинок, помешкання доводилось 3-4 рази відновлювати. Спочатку і мама і тато допомагали їм, надсилали гроші, адже тоді були в обігу гривні, які була змога обміняти на рублі. Вже коли ці родичі почали поділ на "твої та мої", ми призупинили спілкування".
Юля пригадує, що у 2016 році два її однокласники загинули за Україну. Тоді й задумалась над питанням мови та ідентичності. Ще до повномасштабної війни жінка почала переходити на українську, навіть віддала дитину в українськомовну школу.
Юля працювала диспетчеркою у Запорізькій дирекції залізничних перевезень на Укрзалізниці. Війну зустріла на роботі. Говорить, що її відповідальністю. було скеровувати потяги. Зокрема коли почалися обстріли, найперше, куди цілили росіяни, це була залізниця — окупанти хотіли перервати сполучення.
"Мій напрямок, за який я відповідала, був "Запоріжжя 1 — Джанкой". Перші пуски пішли з Кримського напрямку. Десь о 5 годині мені зателефонувала чергова із залізничного переїзду і сказала, що нас бомблять. В місті цього ще не було чути, тому я не повірила. Згодом до нас прибігло багато керівників, сказали, щоб всі машиністи, по можливості, скерували потяги у депо. А ще моя станція була “Енергодар”, там їхав потяг, який віз уран для атомної електростанції. Взагалі, все, що можна було заховати, ми сховали…".
Диспетчерка згадує першу думку, яка виникла: "Залізницю просто рознесуть".
На початку лютого працівникам Укрзалізниці завезли багато півторалітрових пляшок води та сухпайки "про всяк випадок". Жінка каже, що в приміщеннях вікна не були захищені, також не було додаткових варт, які мали б охороняти об’єкти критичної інфраструктури. На охороні був лише пенсіонер, який пропускав людей та знав усіх працівників в обличчя.
Робоча зміна завершилась о 8 годині ранку, тому коли Юля повернулася додому, одразу почала збирали речі та будити дитину. На той момент усі траси були закриті — виїхати було нікуди.
Оскільки у Запоріжжі є багато оборонних заводів, їх усіх почали обстрілювати. Звуки вибухів викликали ще більше напруження, а тому вирішили їхати принаймні на дачу. Взяли з собою ще маму Юлі, батька і двох племінників.
"Доньці на той момент було 9 років, 7 років племінниці й 4 роки племіннику. Моя дочка знала, що коли пуск із Градів, то має бути 20 пострілів".
Дачний будинок здригався від звуків вибухів. Усі троє дітей ховалися під великим дубовим ліжком і плакали там. Юля зізнається — вона й сама не знала що робити. Через те, що будиночок живився від електроенергії залізниці, кабель одразу перебили й доводилося палити свічки. Єдине, що рятувало — павербанк, який заряджали на сусідніх дачах, що живилися від міста. Там і читали новини про те, що з кожним днем окупанти брали села й міста поблизу Мелітополя.
"Коли вже дійшли до Василівки, до нас лишалося зовсім небагато, до дачі було менш як 40 км, а до Запоріжжя 48 км".
Коли наважились виїжджати, чоловік вивіз з дачі жінку та дітей до евакуаційного потяга. Поїзд був до Львова, всі сподівалися, що в евакуації пробудуть лиш 2-3 тижні, тому не брали нічого зі собою, крім найнеобхіднішого одягу.
Дорога для сім’ї стала черговим випробуванням. Попри те, що їхали у плацкарті, на одному сидінні було 6 людей, на верхніх поличках сиділи діти, тому дорослому не можна було повернути голову.
Потяг не рухався, коли була повітряна тривога. Машиніст їхав без світла. Пасажирам не дозволяли користуватися мобільними, а сама поїздка тривала понад добу. Доводилось постійно сидіти, не змінюючи положення, і це, за словами Юлі, було пекельно.
"Але ми були дуже раді, що були в цьому пеклі, бо з часом переставали чути ці постріли, які ми слухали протягом двох тижнів. Коли приїхали сюди й все-таки нас забрав волонтер, ми були на десятому небі від щастя, що у нас є дах над головою і нічого не вибухає".
Першу ніч у Львові довелося ночувати в підземному переході біля туалетів на вокзалі. Попри те, що на вокзалі було багато наметів з волонтерами, місця, аби десь поселити новоприбулих, не могли знайти ані в садочках, ані в школах.
На щастя, близько 6 ранку сім’ї таки повідомили, що їх можуть поселити у чоловічому монастирі, але це буде за містом.
"Ми трохи перелякались, бо це за Львовом, ще й чоловічий монастир, а ми з дітьми. Але нам вже було все одно, бо ми їхали потягом близько 26 годин".
Монастир, у який поселили переселенців, став місцем, "як у Бога за пазухою". Гостей одразу забезпечили триразовим харчуванням, усіма потрібними ліками та комфортними умовами проживання. На новому місці нарешті вдалось заспокоїтись та усвідомити, що неподалік нічого не вибухає.
Наслідки війни, на жаль, не оминули здоров’я дітей. Понад рік довелось відвідувати психолога – на нервовому ґрунті в малюків почалися проблеми з туалетом, донька через стрес почала гризти нігті.
Чоловік та брат Юлії залишилися у Запоріжжі, там вони пішли у ТРО. Мама і тато також обрали бути вдома.
"Мама у мене за фахом хірургиня, в жовтні вона вийшла на пенсію, але в березні повернулася на роботу. Дуже багато лікарів виїхало з міста, не було кому допомагати медикам. За день проводили 10-12 операцій поранених військових. Когось привозили без ноги, руки, ока. Вона вирішила, що буде кориснішою там, тому відмовилася переїжджати".
Батько Юлі теж повернувся на роботу після того, як вийшов на пенсію. Чоловік працює на залізниці кранівником і зараз вони розбирають завали.
Жінка каже, що досі живе одним днем. Усвідомлює, що Запоріжжя — прифронтове місто, а тому особливих надій на те, що дім вціліє, намагається не плекати. Юля вдячна, що її діти живі-здорові й вони можуть будувати плани на майбутнє. Зі свого боку, з іншими переселенцями намагаються також допомагати братам з монастиря, які їх прихистили.
"Раніше мене було важко довести до сліз, але зараз коли тема торкається дому, батьків чи війни, сльози течуть градом і я нічого не можу зробити. Я ненавиджу окупантів, мені здається, я до кінця життя їх буду ненавидіти. І мені дуже хочеться, щоб настала наша перемога...".