До 19-ти років я вільно спілкувався російською. Досить часто я розмовляв нею у рідному Львові, на навчанні у Польщі та навіть на передовій у Донецькій області. Я писав російськомовні пости, а також вірші, які клав на музику. Мені це видавалось зручним, комфортним, універсальним.
Більш того, отримавши поранення у 2015-му в зоні АТО, я продовжив "любить Украину на русском".
Сперечатись було беззмістовно, бо за Батьківщину я жертвував найціннішим. "Хто в праві мені дорікати за мову?" "Хто з вас був ладен віддати хоч частину з того, що віддав я?" Так думалося мені тоді.
⠀
Допоки у моє життя не завітав Юрій Руф. Не шукаючи відповіді на мої питання, він прийшов з десятками своїх:
"Що відрізняє тебе від них на лінії фронту?"
"Чи знайшов би рускій мір собі прихильників там, де б його мову не розуміли?"
"Хіба доцільно битися з ворогом, поповнюючи його казну прослуховуванням його артистів?"
⠀
Спитавши, Юрко встав і пішов, а я залишився з собою у пошуку рішень.
Минув час. На честь Юрія Руфа називають вулиці по всій країні, а сам він спочив на Личакові, загинувши за нашу свободу. Не марно. Ані на мить. Бо я знайшов правильні відповіді і передав їх сотням інших шукаючих.
⠀
Я знаю, що справді "русский мир заканчивается там, где заканчивается русский язык".
Знаю, що іноземці пізнають нас не "по одёжке", а за мовою і традиціями.
Знаю, що немає місця відмазкам "мне так удобней", бо українцю не може бути складнішим вивчити рідну мову, аніж системи Javelin, NLAW чи тактичну медицину.
Я знаю, що кожен з нас про це знає, але принципово не хоче або боїться бути засміяним.
⠀
Не бійся. Не бійся так, як не боїшся одвічного ворога. Твоя Мова змогла вижити. Тож, якою б недосконалою вона в тебе не була пам’ятай: вона краща за будь-яку досконалу ворожу.
Ігор Шолтис, військовослужбовець ЗСУ, ексдепутат Львівської міської ради, засновник Ветеран-медіа.
⠀
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.