Сергій "Колос" Мартинюк творить сучасну українську літературу та музику. Він завітав на програму "Вечір з Миколою Княжицьким" і розповів про конкурентів української музики, фестиваль, книжки та свою громадсько-політичну діяльність.
Ви – один із керівників "Бандерштату". Це відомий фестиваль біля Луцька. Я був на "Бандерштаті", виступав. Там завжди приємно. Про що він?
Фестивалю 15 років, і його концепт мінявся. Коли розпочинали 2007-го, то робили чіткий акцент на героїку визвольних змагань, на персоналіях, які є історичними героями в Україні. Це Роман Шухевич, Степан Бандера, Євген Коновалець. Вони уособлювали для нас поняття українського націоналізму.
З часом фестиваль почав зазнавати змін. Основа лишилася, але вже робили акцент на тому, щоб збирати щороку на фестивалі людей, які символізують розвиток України. Що це означає? Приїжджають громадські організації, які презентують себе. Приїжджають розробники українських електрокарів. Тобто це демонстрація українства переважно в культурному сегменті і трішки менший акцент на історії. Більше зосереджуємося на тому, чим живе культурна Україна, починаючи від етнічного ярмарку, закінчуючи культурними стартапами. Наприклад, "Пласт" презентує свою настільну гру з українськими героями та багато іншого. А ще – спорт. Ми й досі залишаємося чи не єдиним українським фестивалем, де немає алкоголю.
Ми виходимо в ефір зі Львова, хоча нас дивиться вся Україна. Вам не соромно, що ви у нас, львів'ян, вкрали назву?
Ну, як ми вкрали... Все-таки, Волинь – це батьківщина УПА. Ми трішки стилізували й запозичили, бо назва була вільною саме в контексті фестивального руху України. Думаю, що львів'яни можуть цим тільки пишатися.
Львів'яни насправді наймасовіше до нас приїжджають. Ще Рівненщина, Київщина. І що приємно, на фестиваль із назвою "Бандерштат" приїжджає безліч людей зі сходу та півдня України. Думаю, це наше найбільше досягнення за 15 років.
Зараз через карантин не проводите?
Торік змушені були робити в онлайн-форматі, бо виграли грант від Українського культурного фонду. Вирішили, що коли маємо певний ресурс, то не хочемо його проґавити. Тим паче не хотіли переривати 15-річну традицію. І як би там не складалося з епідеміологічною ситуацією в країні, будемо або онлайн, або офлайн. Фестиваль у кожному разі робитимемо.
Коли?
У серпні, як завжди. Найближчим часом будуть оголошення стосовно формату. Включатимемося з командою в роботу.
Сподіваємось, що, дасть Бог, проведете в офлайні.
Хоча б із дотриманням норм. Не для 15-20 тисяч людей, а хоча б для 3-4 тисяч, але хочеться таки зробити його в польових умовах.
Ви дуже творчий чоловік. Якраз у минулій програмі розмовляв у цій студії з Сергієм Жаданом. Він теж людина широкого спектра. Й от ви другий такий у цій студії. Ви й письменник, і музикант. Що є більшим вашим амплуа?
Не знаю. У дитинстві мріяв стати письменником. Десь із класу 5-го чи 6-го...
Чому?
Багато читав, писав вірші. Здавалося, що написання книг – це щось настільки особливе. Щось, коли лишаєш слід у маленькій історії свого маленького міста. Я сам родом з міста Дубно в Рівненській області. Дуже історичне й відоме місто. І хотілося тоді запам'ятатися. Вважав, що це хороша можливість прожити життя, щоб лишити щось по собі, мені здавалося, що книги – це ідеально. Але потім вступив до Волинського національного університету на політологію. Багато років займався громадсько-політичною діяльністю. Потім, незрозуміло як, почав займатися музикою.
А що таке громадсько-політична діяльність?
Я займався різними громадськими організаціями. Починав з 2004 року. Брав участь у Помаранчевій революції, був активістом "Пори". Перша моя поява, кінець-кінцем, у ЗМІ була на одному з топових українських каналів і була пов'язана саме з громадською діяльністю, бо мене затримали посеред ночі "менти" в Луцьку. Я писав на стіні балончиком, що Янукович – зек. Мене затримали й тримали у відділку. Потім мене всі визволяли.
У вас немає бажання знову займатися політикою?
Наразі ні. У мене був момент. Опосередковано працював у різних політичних кампаніях у Луцьку як політолог. Хай на локальному рівні, але хоча б трішки знаю ту "кухню". У якийсь момент постав вибір: займатися музикою або далі продовжувати таку кар'єру. Вибрав музику.
В Україні завжди були поети й письменники, які не дуже вдало займалися політикою. Це й Іван Франко, і Василь Стефаник. Може, політика настільки ненормальна була в Україні, чи то в колоніальній, чи то вже в незалежній, що люди талановиті й творчі її покидали. То, може, того й не треба?
Мені на сьогодні нічого запропонувати Україні, крім своїх пісень і книг. У мене немає плану соціального, економічного розвитку або розбудови культурного сектора. Якщо надумаю йти в політику, то обов'язково підтягну свій бекграунд. Це не виключено, не зарікаюся від таких речей. Можливо, за років 10 матиму план, як реорганізувати культурну сферу, бо мене багато що бентежить. Це й відсутність регіональної інфраструктури для тих концертів, фестивалів, крутих заходів. Це прекрасно, що є Київ, що є Львів, що є Харків. Частково – Одеса. Проте є Хмельницький, Житомир. Є моє малесеньке рідне Дубно з менш ніж 40 тисячами жителів, де немає нормальних майданчиків для організації крутезних заходів. Та й організатори не дивляться на ці міста. Я не великий прихильник того, щоб розбудовувати такі речі згори. Завжди мають бути низові ініціативи, але за певної підтримки державних структур. Той же Український культурний фонд. Якщо за 10 років матиму стратегію, тактику, команду за собою, то, напевно, думатиму над цим.
Ви казали, що хотіли бути письменником в дитинстві. Але ж стали! Навіщо ще співаєте?
Я співав раніше. Ще з 11 років співав, а першу книгу написав і видав три роки тому. Видав тоді, коли відчув необхідність зафіксувати свою юність – 1990-ті в моєму рідному Дубні. Зрозумів, що з часом забуваю багато важливих речей. Забував, як мама виглядала, в такому віці, як я. Забував, якими парфумами користувалася, які сукні одягала. Як, кінець-кінцем, виглядав наш єдиний на той час кінотеатр у містечку, в який я так і не потрапив. Зібрав цей масив інформації й написав не автобіографічний, але художній роман "Капітан Смуток". Виговорився.
Як виявилося, для мене дебютний роман став можливістю проговорити дитячі травми, травми юності, якісь образи на людей. Для мене це справжня психотерапія. Потім написав другий роман, "Рок-н-рол", збірку віршів "Реп'яхи". І це абсолютно не заважає музичній діяльності, а тим паче діяльності організатора фестивалів. Навпаки, сказав би, що це дуже хороша синергія.
Шанувальники вашої літературної творчості та музики – це різні люди чи ні?
Та ні. Переважно ні. Як жартували знайомі, що ще не вийшла книжка з віршами, але є люди, які готові її купити. Бо до того я максимум викладав це в соцмережах і люди постійно писали: "Коли вже можна буде потримати збірку в руках?" А я говорив, що не хочу переводити українські ліси на макулатуру, але після видання роману мені запропонували видати ще й збірку віршів. Із задоволенням зробив це. У часи карантину це навіть допомагало, коли не було концертів.
Вам комфортно бути українським музикантом? Відчуваєте, що це може бути справою життя, чи все-таки це хобі?
Та ні. Відчуваю. Зрозуміло, що в мене часто з'являється відчуття, наче живу в паралельній музичній реальності. Що є шоу-бізнес, де присутні умовні Тіна Кароль, Лобода (наскільки Лободу можна назвати частиною українського шоу-бізнесу) і де існує паралельний світ з іншими українськими командами, зокрема й гітарними, як ми. Однак низка подій, які відбувалися після Революції Гідності, навіть із квотами (я не великий шанувальник квот), показала результат. Я відчуваю його. Відчуваю присутність нової української музики на радіостанціях, на телебаченні. Спілкуюся з колегами, які помаленьку починають отримувати роялті за свою музику, заробляти гроші на стрімінг-платформах. Багато змінюється. У моїй родині зник момент, коли років 5-7 тому за столом родичі питали, коли нарешті знайду нормальну роботу.
Але зараз ми почали говорити про традиційні медіа. Бачу, що в YouTube деякі ваші пісні отримують мільйони переглядів. Чи можна існувати без традиційних медіа, без ротацій на радіо? Чи все ж складно?
Узагалі світовий шоу-бізнес в основному орієнтується на YouTube. Звідти приходять слухачі й відвідувачі концертів. Звісно, що навіть західний ринок з топовими артистами не гребують ні вечірніми прайм-тайм ефірами, ні ранковими. Хто б що не казав, що традиційні медіа відмирають, але артисти там присутні та намагаються бути в трендах.
Хто ваші конкуренти в музиці? Не маю на увазі конкретно якийсь гурт. Раніше для багатьох українських музикантів російські гурти були такими конкурентами. Не так був розвинутим інтернет, не було такого ставлення до російської "попси". А зараз нібито цього менше в силу багатьох обставин. Відчуваєте зараз таку конкуренцію? Може, навіть стосовно американських гуртів?
У нашій ніші попроку – ні. Проте є підліткова музика, і підлітки, оце покоління зумерів, тотально висить на російському репі. Не хочу засуджувати творчість цих артистів чи самих особистостей, але факт є фактом. Український андеграунд, український музичний ринок не може запропонувати адекватний конкурентоспроможний продукт середньостатистичному українському підлітку. Тінейджер шукає свої кайфухи в YouTube ,і це переважно російський контент. Це проблема, яка має низку коренів. Якщо аналізувати персонажів російського репу та їхню пісенну лірику, то там багато ненормативної лексики, багато сексистських неактуальних речей, які не властиві нашій музиці.
Може, воно не властиве нашій ментальності?
Так. Саме ментальності. Насправді якщо відкинути "рашку", то є ще один момент про конкурентність. Найбільший конкурент українського музиканта в нашій ніші (це навіть не конкурент, а ворог, перешкода) – це платоспроможність українського середньостатистичного слухача. У докарантинні кращі часи бувало так, що в тиждень до міста приїжджали "Фіолет", "Оторвальд", "Vivienne mort", "Один в каное" і ще низка інших гуртів. Тих людей, які слухають саме таку українську музику, не так і багато. Вони змушені вибирати концерт, на який хочуть піти. З цим насправді складно. У нас взагалі низька культура відвідування концертів. З цим треба працювати. Тому й виходить, що ми конкуруємо з цими гуртами за свого слухача, бо це плюс-мінус той самий слухач, але він не може дозволити собі п'ять-шість концертів за місяць. Зазвичай шанувальники вибирають два-три. А ще такий момент, що на концерт веземо з собою книги, футболки, у нас є свій чай, барабанні палички, значки. Тобто величезну лінійку мерчу. І похід на концерт стає дорожчим у фінансовому плані.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.