Свою творчість Софія представляла на міжнародних поетичних фестивалях в США та Греції, а зараз готується до участі у фестивалі в Мексиці. Дівчина також пише картини і вивчає архітектуру в національному університеті "Львівська політехніка". "Еспресо.Захід" поспілкувалося з авторкою про досягнення, творчі пошуки та становлення особистості.
Софіє, як давно ти використовуєш формат відеопоезії? Які переваги він тобі дає?
Ідея використовувати відеопоезію в мене виникла ще у школі. Тоді я знімала не надто якісні відео, але це був початок мого розвитку. Я зрозуміла, що людям подобається такий формат. Поезія у звичайному текстовому вигляді багатьом дається складно і часто їм це просто нецікаво. А от коли ти начитуєш текст і поєднуєш з музикою та відеорядом, це зацікавлює і охоплює ширшу аудиторію. До тексту додаються інші виражальні засоби, які підсилюють його і роблять яскравішим.
Як ти прийшла до поезії? Що тебе спонукає це робити?
Це почалося зі школи, як і у всіх напевно. Я дуже добре пам’ятаю, як одного разу, ще в класі п’ятому, навесні, я подивилася у вікно і подумала "Гм, може, це мені щось написати". З того моменту, поезія назавжди залишилася зі мною. Для мене це як дихати. Я іноді себе запитую чи зможу я прожити без письма, без текстів. Звичайно, зможу, але тоді я почуватимуся не повноцінно, особливо зараз, коли ці тексти якось йдуть з мене, коли в голові так багато думок, які не дадуть спокою, поки ти не перетвориш їх у слова на папері. Іноді навіть заснути не можу, поки не напишу.
Яка центральна тема твоєї творчості?
Мені подобається спостерігати за життям, людьми, пропускати їхні історії крізь себе. Та центральною, напевно, є тема проживання втрати близької людини. Як залишатися з цим болем і тугою, які нікуди не зникають? Я пишу про це після того, як втратила матір. Взагалі, все, що пишу, беру з власного досвіду, бо вважаю що це правдиво і щиро, коли автор говорить про те, що йому близьке. Для мене дуже важливо говорити про свій рід, про своє бойківське походження. Найрідніших людей поряд зі мною вже нема. Вони тепер живуть в метафорах моїх текстів. Це така форма пам’яті для мене. "Ленартович", мій псевдонім – це дівоче прізвище матері. Я його використовую, як данину пам’яті їй і моєму бойківському родові.
Окрім того, для мене це нерозривно пов’язано із темою становлення самості жінки, набуття цілісності. У своїх текстах та відеопоезіях я говорю про дорослішання, про перехід від стану заляканої дівчинки, яку всі покинули, до сформованої особистості, яка спирається на власні сили, проживає ці втрати і йде далі. Вона вже не боїться самовиражатися. Саме про це йде мова у моєму поетичному циклі "Голоси". Наразі вже вийшов перший кліп цього циклу під назвою "Гріхи".
Звідки ти?
Моя родина з Самбірщини, туди ближче до польського кордону. Я люблю жартувати, що в мене все як в Курбаса, тільки навпаки: я народилась в Харкові, та переїхала, живу і творю тут на Заході поблизу витоків мого роду.
А що особисто тобі допомагає йти до власної цілісності?
Мені допомагає моя творчість і розвиток в ній... Тут маю згадати про фестиваль "Прописи" від українського ПЕН-клубу, де я познайомилась з дуже крутими людьми, які дали мені цінні і творчі, і життєві поради. Це один з тих пунктів у моєму житті, що дав поштовх до того, аби творити, творити від того, що я почуваю себе спокійною і щасливою, а не від страждань та вагань і якихось вічних треба-не треба, добре-недобре. Це допомогло якось зібрати себе докупи, відчути себе цілісною. Я дякую за це літературній критикині Ганні Улюрі та поетці і письменниці Галині Крук. Їхні короткі і влучні поради вплинули і на моє письмо, і на моє життя. І, звичайно, дуже вдячна Тарасу Прохаську, який був моїм ментором. Ми з ним спілкувалися про архітектуру, якою він, як виявилося, захоплюється. І так само виявилось, що він наполовину бойко. Тому нам було про що поговорити.
Як тобі вдається поєднувати поезію, живопис та архітектуру?
Я розставляю пріоритети, визначаю, що є важливішим зараз, бо одночасно займатися усім складно. Наприклад, зараз я зосереджена на архітектурі, бо цього року випускний. І я вже буду отримувати диплом бакалавра. Тому я на цьому трошки більше акцентую увагу. Та це все постійно змінюється, іноді я відчуваю, що є потреба взяти щось записати і приділяю цьому увагу. Тобто я постійно балансую між різними сферами моїх зацікавлень. Неможливо все охопити одночасно. Так само, в мене відродилося моє давнє захоплення – музика і вокал. І так вам по-секрету анонсую, що скоро ми запишемо з друзями трек на один з моїх текстів, з моїм вокалом. Всі мистецтва пов’язані між собою. Те, що їх об’єднує, я б назвала комбінаторикою – коли ти можеш бавитись і зі словами, і з просторами, і зі звуками, комбінувати і поєднувати їх. Як говорять про поезію, шукати оту зустріч слів, які раніше не бачилися.
Коли плануєш видати власну поетичну збірку?
У мене є своя стратегія і бачення цього. Хочеться спочатку зібрати певну аудиторію, навіть у соцмережах. Зрозуміти буквально, хто є моїм читачем, комунікувати з людьми, зрозуміти, що ці люди чекають на збірку, що вони прийдуть на презентації. Тому зараз я найбільше зосереджена на просуванні у соцмережах. Ну і, звісно, для збірки треба ще дописати текстів, бо їх поки бракує. Та я якраз в процесі.
Як зараз проходить твоя співпраця з журналом "Артефакт"? Коли буде вихід нової відеопоезії з твого циклу "Голоси"?
Не скажу, коли саме, та ми плануємо. Це буде продовження теми становлення жінки, та це вже буде більше про етап зрілості, про особисті межі. Популярна тема, але я дійсно працювала над цим. Я маю на увазі і текст, і власну внутрішню роботу, тобто я сама вчилась вибудовувати власні кордони і відстовати їх. Вже є текст, але я поки в пошуках візуальних референсів і оформлення аудіо. Я поки ще не знаю як це буде. Можливо це взагалі вийде пісня, а може все ж начитка разом з музикою. Зараз ідуть пошуки форми.
Розкажи про свої виступи на міжнародних фестивалях. Які враження ти від них отримала? Як ти їх оцінюєш?
Я брала участь у поетичних фестивалях в Г’юстоні та Афінах. Це все відбувалось онлайн у зв’язку з карантином. Найбільше запам’ятався фестиваль у США. Там було дуже багато письменників, професорів – людей старших і поважних, які вже багато досягли. Ми спілкувались, представляли свої роботи. Я намагалася достойно презентувати не лише себе, а й нашу країну. Цей досвід для мене був незвичайним, навіть стресовим, тому що ти не бачиш людей наживо, вони різних куточків світу, а ти через камеру за короткий проміжок часу маєш представити себе, свою роботу, розповісти про Україну. Мрію виступити на такому фестивалі наживо.
Кого би ти порадила з молодих українських поетів нашим читачам?
Ну, звичайно, це Роман Коржик. Він нещодавно дописав свою збірку ”Панк-рок Ісуса” і гучно це анонсував. В нього насправді хороші тексти. Ще мені подобається Любомир Серняк, його збірка вийшла у "Видавництві Старого Лева". В нього такі життєві поезії, які, я гадаю, близькі кожному. Крім того він багато пише про Львів, про Підзамче зокрема. Дуже цікава авторка Аріна Кравченко, з якою ми познайомились на фестивалі "Прописи", вона пише і поезію і прозу. Також дуже люблю тексти Ростислава Кузика з літературного роз’єднання "Грань", і Юрка Ліщука – тернопільського автора, який нещодавно видав свою збірку.
Розмовляв Георгій Пашинський
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.