Перша реакція – емоційна.
Ідея встановлення такого пам'ятника Францу Ксаверу Моцарту на площі Євгена Маланюка у Львові – не просто негативне явище, а культурологічна катастрофа, насамперед у головах тих, хто підтримує і голосує за цю пропозицію, а крім того – відверта зневага до історичного середовища старого міста. Я розумію сенс прислів'я "дарованому коневі в зуби не заглядають", але варто хоча б подивитися чи "кінь", взагалі-то, подібний до "коня". При спогляданні пам'ятника, затвердженого на виконавчому комітеті Львівської міської ради, виникає питання: що це: чи колективне невігластво в нас, чи в тих, хто приймає подібні рішення.
Друга реакція – ситуативна.
Цілком погоджуюся зі словами Олесі Домарацької, висловленими у процесі обговорення затвердженого пам'ятника: "Він не подібний на тих статичних "істуканів", яких ставлять у наших містах". Мабуть, тут криється головна причина. Пострадянщина в українських пам'ятниках ніяк не може завершитися. І лише в цьому сенсі фігуру Франца Ксавера Моцарта можна було б сприймати з певних позитивних позицій – як своєрідний, стихійний, але закономірний протест проти пострадянських традицій, пройнятих надуманим пафосом та гігантоманією.
Третя реакція – професійна.
Працюючи над своєю книгою "Магія третього виміру: скульптурна пластика кінця ХІХ – початку ХХІ століття", я ознайомився з багатьма тривимірними творами часів модернізму і постмодернізму, від геніального Родена до скандальних Джефа Кунса і Дем'єна Херста. Очевидно, що сучасне мистецтво може бути провокативним, в тому числі й у публічному просторі, однак всяка провокація все ж повинна мати межі здорового глузду. Не заперечую, що в постмодерному мистецькому середовищі, де "все може бути мистецтвом", такий пам'ятник Францу Ксаверу Моцарту здатний існувати як виставковий твір. Проте він не може бути публічним, щоденно доступним у міському середовищі, де його сприйматимуть не лише представники "елітарного" творчого середовища, але й широка громадськість (її реакцію, до речі, легко прогнозувати). Судячи з обмеженого фотоматеріалу, пам'ятник планують встановити без постаменту. В цьому випадку не важко передбачити те, як будуть його "декорувати" народні "умільці" (особливо нижню золотисту частину, що нагадує оголене тіло). Безумовно, можна і потрібно вводити в середовище нашого міста пам'ятники нового покоління, створені не за домінантним принципом міметичної достовірності та пострадянської "величі", а за принципом інтелектуальної асоціативно-емоційної глибини та людської співрозмірності. Не можна лише зопалу кидатися з однієї крайності в іншу, приймати непрофесійні рішення, здатні викликати ефект очевидного обурення і закономірного протесту.
Джерело
Про автора. Орест Голубець – доктор мистецтвознавства, професор, член-кореспондент НАМУ, член міжнародної асоціації критиків мистецтва АІСА.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.