Точка неповернення: волонтерка Ірина Вовк про Революцію Гідності

Кінець листопада 2013 року став початком зміни свідомості, об'єднання українців. І саме від цих подій багато українських військових та волонтерів ведуть відлік початку війни

Про ті події, гарячу боротьбу та погляд на все крізь призму 10 років волонтерства на підтримку українських воїнів та вже без кількох місяців 2-х років роботи в надскладних умовах повномасштабного вторгнення Росії журналістка "Еспресо.Захід" поговорила із львівською волонтеркою та учасницею Революції Гідності Іриною Вовк.

За роки, за всі ті події, які вже відбулися впродовж цього часу, особливо, можливо, події від повномасштабного вторгнення, візія змінюється? Як ти зараз бачиш ті події? Чим вони для тебе є?

Ми насправді говорили про це з дуже багатьма військовими й волонтерами. Про те, що революція – це був початок війни. Я думаю, всі погодяться. От я завжди веду відлік якраз від самого початку Революції Гідності. Можливо, не так від 21 листопада, коли взагалі почався Євромайдан, тому що спершу це все було дуже мирно. Але от саме оця точка, я пам'ятаю цю ніч, ти мені тоді дзвонила і казала, що вас б'ють. Згадую собі ці події. І той момент (це четверта ночі була десь, як зараз пам'ятаю) сприймаю точкою неповернення, початок узагалі всієї війни, яка просто потім набувала щораз інших розмірів. Коли це все почалося, коли була Банкова, потім Грушевського, Інститутська – це все були етапи війни. Тоді ми вважали її війною за незалежність, за свободу, найважливішим етапом, який головне не пропустити. Ми просто в той момент не думали, як воно все потім розвинеться. Тобто для нас у той час найстрашніша війна була – саме ці моменти, які були на Майдані. Потім усе пішло просто, як сніговий ком: кожна подія перекривалася наступною подією, вона була страшніша, страшніша і страшніша, важча. І коли зараз повертаєшся на початок, це побиття студентів уже не видається таким страшним.

Порівняно з подальшими подіями...

Так, дивлячись на те, що потім відбулося впродовж десяти років. Але, якби не було початку, якби не було Майдану, якби не було того побиття, то не було б і цієї великої боротьби за незалежність, ми не мали б того, що маємо зараз. У нас суспільство не було б настільки залученим, свідомим. Зараз кожен третій збирає на дрон, а кожен четвертий – на машину. Це реально об'єднало людей. А ще більше об'єднало повномасштабне вторгнення. 

Читайте також: "Я ще живий": Спогади про загиблого Артемія Димида — учасника Революції Гідності та військовослужбовця

Фото: Оля Дмитрів

Згадуємо разом, як же давно таки триває українська боротьба з російським імперіалізмом – роки, які вже перетворилися на століття. І особливу рису українців  щоразу об'єднуватися перед обличчям небезпек.

Читайте також: Молоді, затяті і завзяті: як студенти творили українські революції

Завжди так було, що ми чомусь об'єднувалися в ті моменти, коли нам було найбільш погано. От так і зараз відбулося, і Майдан просто став першим кроком, першою точкою, першим етапом у тій великій боротьбі, а скільки вона триватиме – невідомо. Вона має мільйон етапів уже, я не знаю, який це зараз, якщо рахувати починаючи від Слов'янська, тоді Іловайська, Донецького аеропорту, Дебальцевого й купи різних моментів, які відбулися аж дотепер, і відбиття Харківської області, Херсонської області, взяття певних ключових точок, невіддавання Авдіївки, бої за Бахмут, за Старомайорське, теж критичні, за те Роботине багатостраждальне. Кожна із цих точок – продовження тієї війни, яка розпочалася на Майдані.

Не раз чула таку думку, що якби не Майдан, можливо, не було б і повномасштабної війни, але тоді нас потроху захопили б, окупували, як Білорусь.

Можливо, не так само, як Білорусь, але ми жили б такою аморфною нацією, якою ми були насправді до Майдану. Може, не зовсім до Майдану, а ще до Помаранчевої революції. До того етапу ми жили таким якимось "життям шлунків", типу от є щось у кишені й у шлунку, значить все окей. Але становлення нації на цьому не побудується. І якби не всі ці події, ми далі так жили б, насправді певною мірою у постійному страху, як багато із наших батьків. Люди, які тоді були нашого віку, сприйняли незалежність 1991 року як щось таке, що нам просто дали і ми собі так тепер живемо.

Як даність...

Так, і насправді перші років 10 як мінімум люди реально виживали, щоб мати можливість купити їжу чи речі для своїх дітей, але ніхто не задумувався над тим, хто ми насправді й чому нам дана та незалежність, і що воно для нас узагалі значить. Тільки тепер мав настати такий етап. Думаю, що революція була в тому плані ключовим моментом, якби її не було, то не було б не війни, а ідентифікації людей, не відсіялися б усі ті, кому це байдуже. А зараз вони таки відсіялися. Ті, хто залишився тут, здебільшого все-таки ідентифікувалися себе, і тепер вони або воюють або працюють на те, щоб була армія і була перемога. 

До речі, власне найбільша частина перевірених, надійних, крутих людей, до яких можна навіть серед ночі подзвонити, і вони тобі допоможуть, і навпаки – ти їм допоможеш, з'явилися під час Майдану і під час війни. Думаю, що багато хто з військових і волонтерів може підтвердити ці слова: основні дружні, надійні зв'язки якраз зав'язалися саме в тих подіях.

Фото: Андріана Стахів