Наприкінці березня в УГКЦ повідомили сенсаційну новинну: українські воїни повернули до Львова крісло митрополита Шептицького, яке колись вивіз звідси митрополит РПЦ Никодим. Еспресо.Захід розповість більше про російського діяча, який вивозив українські реліквії зі Львова, та про те, чому він покинув столицю Галичини.

Наразі відомо лише про цей украдений предмет української історії, втім деякі дослідники вважають, що поцуплених реліквій може виявитися ще чимало.

Що робив Руснак до приїзду у Львів

Микола Руснак народився 18 квітня 1921 року в буковинському селі Давидівці в родині Степана і Параски Руснак. На той час село входило до складу Румунії. Школу закінчив у 1935 році, а через три роки став послушником Свято-Йоано-Богословського монастиря Чернівецької єпархії РПЦ. У 1945 році прийняв чернечий постриг. Згодом поїхав на навчання у Московську духовну семінарію.

У 1964 році Никодим став єпископом Аргентинським і Південноамериканським, а ще пізніше – екзархом Центральної і Південної Америки. 

1 грудня 1970 року призначений архієпископом Харківським і Богодухівським. З 23 листопада 1983-го – Львівським і Тернопільським. 

Автор доносів у КДБ

Львівською єпархією Російської православної церкви Никодим Руснак керував з 1983-го до 1989 року: спочатку як архієпископ, а у 1985 році був висвячений у митрополити. Навесні 1986 року Руснак організував у Львові святкування 40-річчя псевдособору, скликаного після Другої світової війни за ініціативою НКВС у Львові, який нібито "скасував уніатську церкву в СРСР". 

Як йшлось у статті на Радіо.Свобода 1989 року, Никодим надіслав до місцевих органів КДБ донос на Українську греко-католицьку церкву, яка тоді почала відроджуватися. Текст листа полягав у тому, щоб російські спецслужби розібрались і вжили відповідних заходів щодо УГКЦ, яка ще перебувала в підпіллі.

"Часи, однак, уже були не брежнєвські, текст листа-доносу передрукував журнал "Огонёк". Никодима поспіхом перевели до Харкова", – зазначено в публікації.

13 вересня 1989 року Никодим повернувся на Харківську кафедру. Власне у цей час, після виїзду зі Львова, привласнив історико-релігійні пам'ятки, зокрема крісло митрополита Андрея Шептицького, яке віднайшли наприкінці березня цього року.

Організатор розколу Української православної церкви

За декілька років, намагаючися зберегти УПЦ у складі РПЦ, митрополит Харківський і Богодухівський Никодим, порушуючи канонічні приписи терміново, без відома і згоди тодішнього предстоятеля митрополита Філарета скликав 27 травня 1992 року зустріч архієреїв у Харкові, яку згодом розкольники проголосили Собором. Там церковні заколотники вирішили змінити Статут УПЦ, звільнити митрополита Філарета з посади предстоятеля УПЦ і переобрати Синод. Того ж дня новим предстоятелем УПЦ обрали українця за походженням Володимира Сабодана, який узагалі не мав права претендувати на титул предстоятеля, бо був на той час митрополитом Ростовським і Новочеркаським, тобто не мав стосунку до УПЦ. 

Предстоятель УПЦ Філарет паралельно провів Собор у Києві. Так від 1992 року з ініціативи Руснака й компанії почали функціонувати дві УПЦ – київського та московського патріархату. В Україні рішень собору, який ще називали "Харківським розколом", не визнала ні проукраїнська частина церкви, ні державна влада. Президія Верховної Ради України в офіційній заяві від 15 червня 1992 вказала, що "проведення собору під керівництвом митрополита Харківського і Богодухівського Никодима і вибори нового предстоятеля при підтримці Московської патріархії призвели до чвар і конфліктних ситуацій в середовищі Української православної церкви". 

Таку ж думку висловлював нині предстоятель Православної церкви України, а тоді, у 2015 році, митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський Епіфаній.

"Формально керував цим "собором" покійний нині митрополит Никодим (Руснак), відомий в РПЦ ще з 1960-их років своєю працею на КДБ, зокрема у формі доносів. Його руками нове керівництво УПЦ (МП), узгоджене в Москві, було приведене до влади шляхом грубого порушення законодавства України, зареєстрованого державою Статуту Церкви та церковних канонів", – йшлось у статті Епіфанія, писав Укрінформ.

Поет, пісняр і орденоносець

Доносив і працював на РПЦ і ворожі спецслужби Никодим аж до 91-го року життя. До слова, на момент смерті він був найстарішим як за хіротонією, так і за віком єпископом УПЦ МП та всієї РПЦ. 

На останніх роках життя був відомий колекціонуванням різних державних нагород. З 1999 року йому надали звання почесного громадянина Харкова, а з 2006 року – Харківської області.

Від УПЦ МП був удостоєний права носіння двох панагій. Таке почесне право має лише очільник церкви або архиєреї з особливими заслугами.

Руснак нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого 2, 3, 4 та 5 ступенів, які по черзі йому вручали три президенти України  – Кучма, Ющенко та Янукович. Також мав ордени "За заслуги" 1 і 2 ступенів.

Мав, звісно, Никодим і нагороду від Росії. У 2011 році Путін відзначив його орденом пошани "За заслуги в зміцненні єдності Російської Православної Церкви та дружби між російським і українським народами".

Окрім священничого життя, митрополит РПЦ вів і світське, вдаючись до наукових справ. Був почесним професором Харківської державної академії культури, почесним професором Харківського інституту мистецтв ім. Івана Котляревського, почесний доктор Харківського національного університету імені Каразіна. Також був редактором, автором пісень і навіть писав літературні твори.

Помер Микола Руснак 15 вересня 2011 року в Харкові  на території Свято-Покровського монастиря через тривалі хвороби.