Коли обстрілювали Львів, відчувала ще більше злості в боях, - призерка Паралімпіади-2024 Наталія Морквич

Про це Наталія розповіла в ефірі FM "Галичина", передає "Еспресо.Захід".

Львівська фехтувальниця Наталя Морквич - срібна призерка Паралімпійських ігор у Парижі 2024 року, срібна призерка Ігор у Токіо 2020 року, а також чемпіонка та призерка чемпіонатів Європи та світу.

Наталю, ми вітаємо насамперед вас зі срібною нагородою. Насправді для вас це вже не перше срібло Паралімпійських ігор. Якими були відчуття після цього поєдинку? Наскільки важко далася нагорода, тому що розуміємо контекст підготовки, умов життя в Україні, коли ми живемо в час повномасштабної війни. Розкажіть про відчуття, коли гра завершилася срібною нагородою.

Дуже дякую за привітання. Насправді емоції просто переповнюють. Ці змагання були дуже складні, особисто для нас, фехтувальників. На жаль, у нашій команді в особистих змаганнях завоювала медаль лише Олена Федота, це були дві бронзові нагороди. І, звісно, це був останній день, коли ми фехтували у командній шпазі.

В особистих змаганнях, на жаль, нам не вдалося завоювати медаль. Тому коли це останній шанс, остання можливість, то ці емоції настільки тебе десь стримують... Але я дуже рада, що ми з командою змогли це зробити. Мені здається, що кожна з нас виклалася навіть більше, ніж на свій максимум. І, мабуть, нам трішечки допомогло те, що від нас не очікували медалі, тому що я не шпажистка, але, на жаль, одна дівчина з нашої команди не змогла відібратись на Паралімпійські ігри. Для того, щоб ми мали право брати участь у командних змаганнях, ми повинні були з Євгенією Бреус "перекрити" дві команди. Вона виступала зі мною в рапірі, і також я у шпазі. На жаль, у рапірі нам не вдалося поборотися за медаль, а ось у шпазі, мені здається, це було щось неймовірне. Як ми з дівчатами говоримо, це було чудо, насправді.

Фактично ви завоювали медаль уже в останні дні Паралімпіади. Відповідно, очікування на останнє змагання, напевно, було значно більшим, аніж на початку. Бо коли вже це останній шанс, то на нього покладають більші сподівання.

Ну, мабуть, десь було навіть більше розслаблення від того, що, скажімо так, я не фехтую, від нас менше очікують. І від того, що дуже багато пережили в усі ці попередні дні, було багато сліз, розчарувань, в останній день ми, мабуть, трішечки емоційно розслабились, але викладалися все одно максимально. Розуміли, що це наш останній шанс. Те, що ми зробили в цей день було просто неймовірно. Навіть після того, як ми завоювали медаль, багато тренерів підходили та говорили, що це сюрприз для них, що я виступаю на шпазі, і що я у такій формі. Всі думали, що я готувалася попередньо до цих змагань суто на шпазі.

Можливо, суперники трошки недооцінили вас через те, що не чекали конкуренції? А тут раз - з рапіри на шпагу, і вийшло навпаки.

Насправді всі розуміли, що вони мають трішечки більший пріоритет, тому що, все ж таки, в них повна команда. Всі знали, що Женя Бреус виступає на рапірі, хоча вона не фехтує рапірою. І також я на шпазі. Тож, можливо, десь і недооцінювали. Але після нашого другого матчу, другої зустрічі з Польщею... Це дуже потужна команда і я впевнена, що вони розраховували на перемогу, але ми не дали їм шансів. Ми перемогли з рахунком 35-45, і це просто було щось неймовірне.

Ми розуміли: якщо перейдемо Польщу, то далі буде легше. Ми вірили. Але команда з Таїланду теж дуже потужна. Кожна з нас хвилювалася. Проте, повторюся, кожна з нас саме тоді зробила більше, ніж може. Звісно, можна говорити, що могли завоювати золото, і ми дуже хотіли, але те, що зробили з нашим складом... Тож вважаємо, що це чудо.

Наталю, багато спортсменів у Парижі казали, що мотивації додавала ситуація в державі, обстріли, які тривали минулого тижня. Зокрема, внаслідок обстрілів постраждало ваше рідне місто Львів. Наскільки це психологічно додавало внутрішньої сили зайняти високе місце, показати, що українці сильні, незламні, і на міжнародній спортивній арені теж здобувають важливі нагороди?

Мені здається, кожен спортсмен, який перебуває тут, хоче, щоб частіше лунав гімн, щоб наш прапор підіймався все вище, щоб про нашу державу чули завжди, що ми незламні, непереможні. Я особисто добре пам'ятаю, коли повернулася дуже пізно з першого дня змагань і мені було важко заснути, тому що була дуже розстроєна. Було багато сліз, а зранку прокидалася від дзвінків свого чоловіка, який розповідав, що відбувалося в рідному Львові. Мені настільки було важко, не знала, що зробити... І, мабуть, ці моменти додавали мені злості в боях.

Я дуже добре фехтувала під час своїх особистих змагань. Кожна моя зустріч, кожен бій був просто неймовірним. Була впевнена, їдучи на Паралімпійські ігри, що все ж таки привезу саме особисту медаль, але десь за крок до перемоги мені трішечки, трішечки не вистачало. Можливо, навіть десь вплинули саме ці новини, які були в останні дні, і взагалі все те, що відбувається в нашій країні, але все, що ми могли, ми зробили.

Звісно, хотілося, щоб і хлопці завоювали медаль, і в особистих хтось завоював більше медалей, але не все завжди виходить так, як ми хочемо.

Наталю, для вас це не перша Паралімпіада. У Токіо вона була постковідна, а зараз у Парижі вже цілком інша атмосфера. Як оціните проведення Паралімпійських ігор у Франції?

Зал просто неймовірний, глядачі. Це настільки емоційні бої! Коли фехтуєш ще з учасницею з Франції, це просто... У мене був бій з француженкою Віде, я програла її 15-14. Після кожного її удару, завданого мені, весь зал стояв. Звісно, ти хочеш абстрагуватись, але не завжди виходить, і трішечки навіть смикаєшся, а коли завчасно смикаєшся, отримуєш червону картку, що, в принципі, в мене і трапилося.

Звісно, емоції переповнюють, тому що це зовсім кардинально інші змагання емоційно, ніж були в Токіо, там усе було спокійно, порожній зал, ти у звичайній обстановці фехтуєш собі. А тут усе по-іншому. Те, що відбувалося в залі, - це щось прямо таке "вау-вау", треба бути максимально емоційно стабільним, бути готовим.

Саме ці Паралімпійські ігри для мене особисто набагато приємніші емоційно. Те, як глядачі реагували, як вони нас підтримували, і у фінальній зустрічі з Китаєм зал просто вставав, кричав. Ми дуже їм дякуємо, тому що відчути таку підтримку від французів було дуже-дуже приємно.