По суті справи, війна насправді живе разом з нами, а ми в ній уже вісім років. Якщо бути абсолютно точним, то ця сутичка стала нормою від початку нашої незалежності, ось тільки нормою, можливо, вибірковою, можливо, не такою увиразненою для загалу. У силу своєї, як заведено говорити, гібридності. Хтось вдивлявся в її обличчя, перетинаючись з "рускімі" у бізнесі. Комусь вона дихала у вічі холодним вогнем погано закамуфльованої зневаги до "хохлів". Хтось впускав її у власну оселю через вікно телевізора, у якому не припинялася перманентна колоніальна ІПСО… Раз по раз ця війна набувала відвертіших рис, — як то було на Тузлі чи у часи "газових конфліктів", чи, зрештою, унаочнювалася, на перший погляд, далекими канонадами у Чечні чи Грузії.
Війна екзистенційна, війна проти нас, як це парадоксально не звучало б, лише тому, що ми є. Шукати інших причин — в конкретних людях, конкретних явищах — справа марна і невдячна. Хто б не був при владі, залишалися ми, українці, і лише цього було достатньо, аби вчорашні колонізатори нас ненавиділи й прагнути знищити.
Те, що маємо зараз, — фінал. Як писав Франко: "Се остання війна, се до бою чоловіцтво зі звірством стає". Реперна точка, без жодних альтернатив, серединних варіантів, смертельний танок на краю прірви. Або ми, або вони.
Іван Павло II колись сказав, що "не живуть, не кохають і не помирають для проби". Нам, безумовно, важче. Бо ми – не для проби, ні з власної волі, ні з волі божевільного вождя. Нам важче просто тому, що завжди важче тим, хто у найекстремальніших ситуаціях обирає залишатися людиною. Точніше, так: важче тим, хто обрав бік добра. Війни між демократіями та деспотіями завжди затяті й безкомпромісні. Бо на кону — ментальні вектори різних систем, конфлікти цінностей, сутички світоглядів.
Звісно, прикро, що приймати бій за речі, які сповідує весь цивілізований світ, доводиться нам. Але факт, що десь далеко, у мирних країнах не перевелися люди, які співчувають, допомагають, розуміють, додає сил.
Коли у фейсбук-стрічках – суцільний некролог, — це не тільки про гіркоту втрат, не тільки про розпач перед нічим невимірною ціною цієї битви. Це те, ймовірно, найменше, що могло б бути насправді. Коли б ворог досяг своєї злочинної мети. Або коли б суспільство, ми з вами скотилися б до авторитаризму, примусу під страхом смерті, коли б у плечі спільноти впиралися безжальні стволи "заградатрядов".
Є в Уласа Самчука чудовий есей "Народ і чернь". "Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-европейця. Зламати цю заповідь — значить зламати самих себе, це значить втратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя".
Ми не зламалися. Цим ми й різнимося від ворога. Ми не шукаємо у цій війні трофеїв, наші воїни мотивовані не шансом грабунку чи ґвалту, не інстинктом загарбників і вбивць. Який убивця з безвусого айтішника чи професора, що читає лекції з шанця? Так, їм доводиться убивати, однак мотиви наших вояків лежать у докорінно іншій, ніж в орків, площині – захисту родин, домівок, якщо хочете, розумінні того, що іншого шляху до виживання немає.
Наприкінці третього місяця війни, коли на Сході – суцільне пекло, а в тилових, здавалося б містах, звуки сирен та вибухи рашистських ракет стали звичним "музичним супроводом", недоречними й штуковинними виглядають колискові від Арестовича чи ура-патріотичні спічі президента, зачитані зі суфлера. Здається, до кожного з нас нарешті дійшла гола у своїй однозначності, гірка і, на перший погляд, не потравна істина: війна триватиме доти, доки агресора не буде поконано.
Це – навіть не умова миру. Це щось набагато вище, а водночас – просте, як борщ.
Скільки б не тривала війна, після жахливого герцю з ордою, що ніяк не може напитися і своєї, і нашої крові, з новітніми варварами, для яких немає не те що писаних чи неписаних правил і норм, а притаманних людським істотам почуттів — має бути покарання, суд. Даруйте, можливо, тут зачеплю почуття ревних християн, — але чекати Божого суду не виходить. Зграя дегенератів і убивць, — не залежно від того, вбивали чи у тилу чекали на криваві трофеї, чи мовчки стежили, чия ж візьме, — мусить відповісти на землі. Перед сотнями тисяч сиріт, перед мільйонами вигнанців, на свіжих могилах Бучі, Ірпеня, Маріуполя. Тут і зараз, за законами людськими, тими, які вони брутально топтали, вважаючи себе господарями світу.
Скільки б не тривала війна, яких би форм вона не набувала, кожен з нас мусить пам'ятати: суд буде справедливим, невідворотним і показовим. Тільки так людство поверне собі гідність і, якщо бажаєте, — нормальний стан.
Скільки б не тривала війна, ми маємо тримати цей моральний фронт. Не з'їхати з глузду від настроєвих гойдалок – від перемог до тимчасових невдач, — залишатися людьми у межових, надлюдських емоційних ситуаціях.
Скільки б не тривала війна, маємо знати одне: жертовність наша не марна і не забута, мартиролог героїв – не привід для розпачу, а додатковий аргумент для остаточного вердикту імперії зла.
Скільки б не тривала війна – залишаймося, у першу чергу, людьми.
Скільки б не тривала ця війна…
Про автора. Ігор Гулик – журналіст, головний редактор сайту "Еспресо.Захід".
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.