"Схід і Захід разом": як волонтери з БУР будують єдине суспільство та розвіюють стереотипи про бандерівців

Про початки, проблеми нашого суспільства й візії – в інтерв’ю "Есресо.Захід" із керівником Будуємо Україну Разом Юрком Дідулою.

Юрко та його родина – сім’я випускників УКУ (Українського католицького університету), де заохочували своїх студентів до різної діяльності та відповідального громадянства. Тому й не дивно, що історія БУРу міцно пов’язана з університетом та його вихованцями.

Отож, як усе почалося?

Я розкажу свою історію, бо кожен співзасновник міг бачити її по-своєму. З моєї перспективи, це почалося в УКУ. Професор Джефрі Вілс 2001 року створив Львівську освітню фундацію, нині - Українську освітню платформу, в рамках якої 2014 року й утворився БУР. Лише рік тому ми фактично стали самостійною організацією. 

Від студентського братства в УКУ ми організували акцію "Великдень разом". Для мене й інших вона була першим таким соціальним проєктом, який ми придумали та реалізували. Ми зрозуміли, що це реально дуже важливо, бо в країні величезна проблема з внутрішньою комунікацією, ми не знаємо один одного, надто багато стереотипів і з цим треба щось робити. Це був такий собі обмін і налагодження зв’язків між людьми з різних регіонів. Згодом ЛОФ разом з Андрієм Левицьким організували акцію "Схід і Захід разом". По суті, те саме, що й "Великдень разом", але з більш професійним акцентом – хотіли показати, як у нас працюють ГО й надихнути на щось схоже там, на сході.

Юрко Дідула та Андрій Левицький

Коли почалася війна 2014 рокук і я повернувся зі США, Джефрі запропонував відвідати щойно звільнений від окупації Краматорськ, а конкретніше – допомогти одній сім’ї та зрозуміти загалом, чим ми можемо бути корисними. Там ми ремонтували один будинок. Цей досвід і зворотний зв'язок від людей дав нам зрозуміти, що це дуже важлива діяльність – проявляти солідарність із тими, хто жив в окупації. Ми приїхали фактично у щойно звільнене місто, люди були ще наляканими. Звичайно, спочатку до нас ставилися з недовірою, як до львів’ян. Свою роль відігравали стереотипи. Вони реально боялися якихось "бандерівців", які палицями змушуватимуть їх говорити українською. Не всі, але багато. І от коли ми зробили ремонт, пішли чутки і нас уже запрошували чи не в кожну квартиру та пригощали. Мені здається, що люди на Донеччині у цей час були конкретними і практичними. Вони повірили нашим діям, а не словам. 

Після цього ми повернулися до Львова з великими трансформаційними змінами. Усі ці об'єднавчі акції, які робили ми чи інші, – це мізер, зважаючи на масштаби нашої країни. Тож вирішили масштабувати ідею. Так створився БУР – Будуємо Україну Разом.

Розкажіть про ваш перший табір і ставлення місцевих жителів до вас.

Уже в серпні того ж року поїхали на наш перший табір у Краматорськ. У нас не було тоді серйозної комунікаційної кампанії, збирали фактично своїх людей – студентів УКУ, родичів. Загалом за час перебування в таборі у ньому взяло участь близько 80 людей. Хтось їхав на тиждень, хтось на місяць. Здається, за цей час ми відремонтували 25 квартир і 2 будинки. І це було фантастично – те, як до нас підтягувалися місцеві, як ми сиділи та спілкувалися біля ватри. Ми їм розказували за Революцію Гідності, чому ми виходили тоді. Так частина людей почула іншу версію історії, не з телевізора. Тоді сиділи й спілкувалися що молодь, що старші, років 50-60. І от вони такі пісні українські співали, що ми їх навіть ніколи не чули. Це було неймовірно. Українська ідентичність завжди була у них в крові, просто не усвідомлена через масштабну російську присутність усюди. 

У Краматорську ви, крім табору, створили молодіжний центр. Звідки взялася така ідея і чим там займалися?

Насправді там зібралася дуже весела тусовка. Уже коли ми збиралися їхати додому, то місцевий координатор захотів зберегти ту активну групу місцевих, це середовище довіри. Так і виникла ідея створити молодіжний центр "Вільна хата". Тоді такого явища майже не існувало в нашій країні. Це стало найкультурнішим місцем, де можна було поспілкуватися з друзями без російської попси чи почитати книжку. Ми тоді спостерігали, як люди змінювали свою думку і з величезним захватом розмовляли українською. Бо там було безпечне середовище. Перейти відразу на українську в цілковито російськомовному середовищі надзвичайно важко, мені навіть складно це уявити. Але людям, які хочуть, важливий цей перший крок. І ми давали їм можливість і стимул. Важливо зазначити, що не ми створили "Вільну хату", ми просто підтримали. Молодіжний центр виник завдяки мобілізації місцевих, що брали участь у нашому таборі. Це був найкращий період мого життя, відчувалася шалена користь від того, що ми робимо. 

У 2016 році, коли вже провели 10 таборів, на базі них ми створили, здається, 4 молодіжні центри. Згодом зрозуміли, що проблема є не тільки на сході. Проблема активізації молоді, патерналізму серед молоді та відсутність інструментів залучення їх до суспільного життя –  це універсальна проблема всієї країни. Просто на сході вона стала наочною через війну.

Скільки таких таборів, де ремонтують зруйновані будинки, вам уже вдалося провести за ці роки?

У Вознесенську цього року був 100-й табір. Зараз десь 110-112 локацій – міст, які ми відвідали. Якийсь тривати міг тиждень, а у Дрогобичі, до прикладу, тривав 12 тижнів. Ми там ремонтували гуртожиток для переселенців. Цього року також допомагали у Стрию, у самому Львові відновлювали багато інфраструктури для поселення переселенців, найбільше працювали в Ірпені, Гостомелі, Макарові, Бучі. Це було відновлення будинків та облаштування бомбосховищ, доведення їх до належного стану. Також на Чернігівщині працювали, в Лукашівці. Там ми з партнерами з Repeir together фактично з нуля збудували 2 будинки. 

Ключова функція вашої діяльності – це об’єднання українського суспільства?

Не лише. Одна з наших цілей – це також і об’єднати навколо цього волонтерства ключові сектори – громадськість, владу та бізнес. Коли заїжджаємо в якесь місто, то намагаємося всіляко працювати в цьому трикутнику. Крім того, хочемо розвивати серед волонтерів і молоді розуміння, що влада не має асоціюватися з чимось поганим, з корупцією. Є насправді багато класних людей, які увійшли в цю владу на різних рівнях і їх треба підтримувати та довіряти, якщо вони щось роблять. Ми хочемо розвивати довіру до державних інституцій, знову ж таки, об’єднуючи різні сектори. Бо зараз цей бар’єр, принаймні ментальний, ще є. 

Як повномасштабне вторгнення змінило ваше життя?

Я особисто не вірив, що Путін міг піти ва-банк. Мені здавалося, що це самогубство. Але... 

Ми, як усі громадські організації, після 24 лютого переорієнтувалися на підтримку ЗСУ. Звичайно, в нас залишилися наші проєкти, але розуміли, що якщо військово не вистоїмо, то все інше не має сенсу. Перші 3-4 місяці збирали гроші та займалися доставкою в Україну всього, починаючи з бронежилетів і закінчуючи авто. Так, можливо, воно виглядало в масштабах країни малувато, але в контексті нашої організації ми купили спорядження на 18 млн грн, включаючи 812 рацій, 21 ноутбук, 15 планшетів, 80 тепловізорів, 45 машин, 6 дронів, 135 шоломів, 329 аптечок, 500 турнікетів, 375 бронежилетів та 100 комплектів термобілизни.

Десь із червня почали повертатися до нашої діяльності. До слова, в нас частина команди є переселенцями, які жили на сході чи півдні, переїхали до Львова. Де факто, вони є переселенцями, але не асоціюють себе з тими, кому потрібна допомога. Вони допомагають.

Ви були в різних містах нашої країни та багато спілкувалися з нашими громадянами. Чи справді питання мови настільки важливе?

Я б дуже хотів і ми робимо все можливе з БУРом, аби люди переходили на українську. У наших таборах це працює. Моя дружина з 2017 року перейшла на українську через БУР.

Вважаю дуже неадекватною поведінку людей, які роблять зауваження російськомовним, особливо коли це роблять грубо. Це жодним чином не допомагає переходу суспільства на українську мову, а навпаки.

Я багато спілкуюся з людьми зі сходу та півдня і розумію, наскільки насправді складно перейти. Це потребує і часу, і умов. Очікувати, що все це станеться негайно через війну - наївно. У лютому-березні я також так думав, бо всі масово переходили на українську. Але це всього лиш бульбашка була. До слова, в батальйонах, яким ми допомагаємо, 70% людей говорять російською. 

Я мрію і вірю, що наша країна повністю стане україномовною, але вбачаю необхідність поступової українізації, яка йде через культуру, освіту, якісний мистецький і літературний продукт, створення стимулів при працевлаштуванні і т.д. Чи мають російськомовні переходити на українську? Я вважаю, що так. Я так хотів би. Чи станеться це у найближчі роки? Не думаю.

Лагідна українізація - це ж не пасивна позиція, це все-таки активна позиція держави, громадського сектору й освітніх інституцій. Все, що є у законі про мову, є правильною позицією держави, і я вірю, що в довгостроковій перспективі це дасть результат. Ми вже його бачимо, зрештою. Статус української мови неабияк посилився, зміцнів авторитет мови, нею стало круто говорити, слухати українське. 

Чи справді схід і захід разом?

Звичайно. Розбіжностей немає. Очевидно, є якісь різності. Ми величезна країна і під впливом зовнішніх факторів формувалися певні звички. Ймовірно, в рамках проживання в Речі Посполитій чи Австро-Угорщині якісь умовні демократичні інститути, певні патерни, були більш поширені ніж у регіонах, які були під Росією. Але зрештою, багато націоналістів – це люди з Донеччини. Василь Стус, Дмитро Донцов, Олексій Тихий і т.д. Це ж саме козацтво. Там українські радикальні сили виникали всупереч, а не завдяки. Єдина очевидна різниця між нами зараз – це мова. Глобально ж я її між нами не бачу. Ми спільно боронимо нашу країну. Вони так само вірять у цінність держави, свободи та безпеки. Вони ціннісно орієнтовані на демократичну цивілізацію. 

Тобто, свого часу антимайдан був неприродним, скажімо так, явищем?

Так. Він став можливим завдяки обману. Це навіть не ідея, а просто реакція, зумовлена російською пропагандою. Це цікаве питання – чому там повірили більше, ніж на заході. Хоча прихильників Януковича було достатньо й у нас. Частково це мені пояснює історія Краматорська. Найбільші підприємства належать росіянам або їхнім ставленикам. Очевидно, що суттєвого вибору там не було. Я точно знаю, що під час Майдану людей із заводів по списках відправляли на Антимайдан. Орієнтованість Краматорська економічно на Росію була очевидністю. Можливо, люди думали прагматично, що якщо розвернуться на Захід, то втратять ринок. Ну і так, ми розуміємо, що російська мова є інструментом у руках РФ. 

Повертаючись до питання різниці. Я прихильник радше такої думки, що в нас проблеми здебільшого всередині самих громад, ніж глобально. Є люди, які плюють у свій під’їзд, розмальовують ліфти й беруть хабарі. А є ті, які роблять свою громаду кращою і борються з бардаком. А між регіонами… Хіба ставлення до релігії ще. 

Чи є у вас плани щодо діяльності, враховуючи наші воєнні реалії?

Ми окреслили для себе декілька напрямів. Перший – це масштабування волонтерських таборів як середовищ довіри, місць, де молодь почувається в безпеці та емоційно відновлюються. Понад 95% волонтерів зауважили, що табір БУР дає змогу трохи абстрагуватися від постійної тривоги та відчути себе корисним, а це своєю чергою покращує психоемоційний стан. 

Другий – закріплення серед молоді почуття відповідальності за країну та навчання їх інструментів участі. Візія БУРу – це Україна, де люди включені у суспільне життя й допомагають одне одному. А щоб брати таку участь, треба вчитися бути відповідальними, голосувати, волонтерити, підтримувати політичні партії, самому долучатися до самоврядування чи державних органів влади. Ми розвиваємо країну функціонуючої та дієвої демократії. Для того плануємо вдосконалити наші проєкти, аби давати молоді більш практичні інструменти впливу на суспільні процеси й участі в них.

Третій важливий напрям - це інтеграція та реінтеграція наших людей. Це стосується і внутрішніх переселенців, які переїхали у нові громади, і тих, які виїхали за кордон. Ми створюватимемо комунікаційну кампанію, спрямовану на те, щоб люди, які виїхали, поверталися в Україну на БУР-табір. Щоб не втрачали зв’язок з Україною, оскільки така небезпека є. Окрім цього, хочемо запрошувати іноземців на волонтерство в Україні. Мова про молодь із країн, які Україні важливі як стратегічні партнери, молодь, яка вже через декілька років буде приймати рішення.

Усі фото: БУР