"Що люди скажуть?". Про супермотиватор галицького ґаздування

"Стефане, чо ж ти досі не скопав тої грядки з квітами? Та вже ж до Великодня йно кілька днів зосталося. Дивись-но у Марині весь квітник немов віночок, а Текля, та хоч сама жиє, вже встигла й хату підбілити. А про нас двох, шо люди скажут?!"

Дуже часто такими словами (або ж приблизно такими) моя бабця мотивувала дідуся до праці у передчассі котрогось свята.

З року в рік, відколи мене залишалися гостювати перед Великоднем родина, проходила марафон отого святкового мотивованого приготування. І може б воно все було нічого, якби не ота мантра, котру було чутно звідусіль: "Що люди скажуть"?

Мені тоді було дивно – хто ті люди, і чого ж то вони мають щось казати на бабусин квітник, якому загалом нічого дуже й не бракувало. Вже ставши врешті дорослішою, я зрозуміла всю вагу отого всеохопного галицького замовляння – аби ж люди не казали – все має бути "зроблено на йот" і в числі перших. Завжди було варто першими прибрати, попрати, помити, побілити, обрізати, підв’язати – загалом ще багато дієслів, якщо кинути оком усе господарство.

Коли я жила у місті (був такий період у моїй біографії цілих п’ять років), то помітила, що там немає всесильної дії цього висловлювання-мантри, адже кожен живе у своїй квартирці-коробочці, звідкіля сусідові й не видно геть нічого.

Зате коли повернулася назад у село (дяка Богові за 5 років нам вдалося звести власний будинок), то відразу відчула, що магія отих слів діє безвідмовно.

Не надто важило – йшлося за календарем до наближення празника в селі, Різдва, Нового року чи Великодня, всесильна дія промовленого "що скажуть люди" мотивували старих і малих хапати граблі і лопати, сокири та мотики й активно братися до праці.

Спершу мене це дратувало. Та ви й самі розумієте, що бути в опозиції до суспільної думки – то річ не проста. Тож аби моїх квітників та грядок не було видно, ми з чоловіком довкола будинку встановили паркан висотою понад 2 м. Це був мій спокій. З висоти балкону мого другого поверху було прекрасно видно години ритмічної праці всіх сусідів у радіусі 20 метрів. Аби ще яскравіше увіковічнити миті свого передсвяткового неробства, я виходила на балкон із книгою та філіжанкою кави і розводила час свого неквапливого релаксування на години… Святий це був час.

Зазирнула до календаря, звірила – таки так, йде восьма весна мого заміського життя. Загалом у цьому безліч принад, бо замість квартирки-крихітульки є будинок, подвір’я, сад, грядка, квітник, стадіон поряд, на якому пропадають мої діти, чудова школа та позашкільні гуртки для дозвілля малечі.

Але якось нутром відчуваю, що продовж останніх років магія слів "що люди скажуть" починає невпинно заповзати до мене на обійстя, наче якийсь невидимий досі вірус. Бо як же інакше пояснити цьогорічне гарячкове обрізання та білення дерев, бо ж сусіди вже обрізати й побілили, тож і собі треба, бо що люди скажуть …

Опісля таке ж похапне збирання до суботнього перекопування грядок, хоч земля холодна і садити ще нічого ніхто не збирається, зате в батьків же усе перекопано, ото прийдуть до мене в гості й скажуть…

Та все ж як же гарно, – мати свій світлий будинок. Сидиш собі у фортеці своїй, повиваєш чайок і раз до разу позираєш крізь шибки…

– А побий мене кицька лапкою! На невже? – ото визирнула крізь вікно на свою голову. Сусіди навпроти неначе дістали зранку якогось дикого драйву всією родиною виносять з хати килими, провітрюють речі із десятка шаф і миють вікна… Хм… мій перший поверх з вікнами у безпеці, бо ж паркан таки високий… Зате балкон і другий поверх сам раз потрапляють у поле зору всіх сусідських очей. Тієї халепи не оминути вже ніяк. Бо ж потім таки люди скажуть, що я така-сяка господиня.

Торпедою вибігаю з кабінету зі словами: "Діточки, субота сьогодні. Полишайте свої справи! Гайда швидесенько треба помити вікна з обох сторін, постіль на ліжках поміняти – ох, тут я точно вхоплю пальму першості, бо святкового прання у сусідів цими днями ще не спостерігала.

І як же добре, що після входин до будинку не вдалася на вмовляння мами, що треба мені підкупити килимів додому. Їх немає! Ура! Тож тріпати нічого. Просто достатньо помити підлогу.

Загалом не так уже й багато тієї роботи, можна витерпіти, бо ж таки Великдень на носі, а паска й ковбаска так гарно смакують у чистій оселі, де люди веселі! Христос Воскрес!

Про авторку: Леся Кічура – українська казкарка, письменниця, кандидатка наук з соціальних комунікацій, провідна редакторка Національного драматичного театру ім. Марії Заньковецької.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.