Війна застала Йожефа Сабо в шпиталі – 18 лютого він ліг в інститут Шалімова на операцію. Каже: операцій в житті було стільки, що вже звик.
"Мене готовили до операції, а почалася війна. Зробили мені цей шланг і кормили мене через шланг два з половиною тижні. Чув якісь вибухи, обстріли. Але в бомбосховище не ходив – якщо боженька захоче забрати, думаю, то й так забере. Та й було більш-менш спокійно, попри те, що медмістечко там, де виїзд на Житомир. Ірпінь, Буча, Гостомель – це все в тому напрямку. Вибухи було чутно, але так більше здалеку".
А от що шокувало – сам факт повномасштабної російської агресії.
"Це страшне діло! Я до останнього не вірив, що Росія може отак напасти на Україну. Та коли я прочитав статтю, що Путін, той сучий син… Я не знаю, як інакше його назвати, в мене не вистачає слів – недоумок, дурень чи хто він такий… Що він думав? Може він уявив, що буде "номером 1" в Європі? Зрештою, правильно кажуть фахівці: якщо він заволодів би Україною, всіх тут побив, то пішов би далі: на Литву, на Польщу, на всіх", – бідкається екстренер.
Попри виступи за збірну СРСР (40 матчів, 8 голів) пліч-о-пліч з російськими футболістами, порвав із ними всі зв'язки.
"Я не хочу підтримувати з росіянами жодних зв'язків. Ще раніше мене двічі кликали на якісь святкування московського "Динамо", то я щоразу відмовлявся. Казав: "не поїду і все". А тепер тим паче – не хоче знати їх нікого, жодної людини!", – каже Йожеф Йожефович.
Ще в радянські часи чотириразового чемпіона СРСР Сабо звинувачували в жорсткому чи навіть жорстокому ставленні до суперників із Росії. У 1963 році він навіть отримав тривалу дискваліфікацію через важку травму, нанесену московському футболістові. Пояснює: такою була захисна реакція на зневажливе ставлення російських гравців до свого угорського походження.
"Коли я ще був гравцем і грав проти москвичів, мене завжди питали: чого ти такий злий? А москвичі всі, не встигли на поле вийти, вже казали на мене "о, фашист", чуть що не так – "фашист". Звісно, що я сердився і давав їм!".
А ще – дивувався московським футболістам, які із закордонних відряджень тягнули з-за кордону імпортний мотлох – крімпленові сукні чи болоньєві плащі. Приїжджали, віддавали в комісійні магазини, відразу отримували гроші і пропивали в ресторан. Звички тодішньої московської еліти проявляються і тепер.
"Телефонує солдат мамі і хвалиться, що сковороду взяв. Оце так трофей… Ганьба якась суцільна", – дивується заслужений тренер України, – "Але справа в тому, що я давно знав, наскільки сильно відрізняються українці та росіяни. Ми, коли ще грали, то, бувало, їздили кудись далеко туди в Росію. І я бачив тоді, як вони живуть. В Україні є будиночок, є город, паркан, подвір'я. І люди за всім цим доглядають. А в їхній "глубінці" ніхто нічого не має. Всі знають Москву і Петербург, а там далі – страшне. Так і досі – як собаки там живуть. Ми про це не задумувалися, а воно так є: ізбушки як сараї, страшно глянути".Наставником збірної в обидвох матчах був саме Йожеф Сабо. І він добре пам'ятає і той нездоровий ажіотаж, який підігрівали росіяни перед матчами і передовиці, що закликали "бити хохлів".
"Для мене особисто ці матчі були дуже принциповими. Після того, як Союз розвалився, у нас пішла "заруба". Особливо коли збірна грала в Москві. Я пам'ятаю, як налаштовував хлопців: давайте, кажу, для вболівальників, якщо ми програємо, то нас вболівальники не простять", – згадує Сабо.
Але ті перемоги – чи як гравця, чи як тренера – не вартують однієї перемоги, на яку Йожеф Йожефович чекає зараз."Запрошували і в Сполучені Штати, і в Угорщину, а я не хочу! Отакий я чоловік, що не хочу нікуди їхати з Києва і не буду. Живу в центрі зараз, гуляю в парку, ходжу в магазини, аптеки. Хоча в мене в Карпатах є будинок, високо в горах. Туди і німці в Другу світову не дійшли – Воловецький район. Але я не поїхав, бо я не хочу покидати Київ і буду тут до останнього.
Я впевнений у тому, що ми виграємо цю війну і що футбол у нас буде.Інша справа, яким буде цей футбол. Адже самі розумієте, що всі іноземці поїхали, наші футболісти теж поїхали – в Польщу, Словаччину, Угорщину. Кого команди зможуть зібрати? Ми бачимо, що за "Шахтар" чи "Динамо" грає зараз "пацанва". Перші роки буде важко, але треба збирати, треба грати. Матчі проводити на тих стадіонах, які придатні – Київ, Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Полтава. І збірна також повинна боротись до останнього. Ні в якому разі не треба хоронити футбол. Футбол був, є і буде", – підсумував Сабо.