– Мала, йди, там твій патлатий чувак на сцені скаче! – кличе сестра й демонстративно виходить з кімнати, де увімкнений телевізор.
На вулиці – середина 1990-х, "мала" – це я (бо найменша в сім’ї), "патлатий чувак" – Кузьма зі "Скрябіна". У телевізорі – перші концерти українських виконавців з українськими піснями, і я стрибаю по хаті й співаю разом з Катею Chilly, Русланою, "Скрябіним" та іншими. Сестра недостатньо толерантна, щоб сприймати українську естраду серйозно, але розуміє моє захоплення настільки, щоб гукнути мене. І на тому дякую.
Я ніколи не фанатіла від якихось гуртів чи виконавців. Понад те, в моїй голові багато улюблених пісень із геть, здавалося б, протилежних стилів і напрямів. Скажу більше: виростаючи в Радянському Союзі, легко завчила напам’ять більшість творів тодішньої естради й досі пам’ятаю і "Миллион алых роз", і "Поромщика", і "Ласковий май", і Буланову з її плачами, і ще купу всього того, що зараз геть не толерується, але було.
Так от, попри відсутність фанатичної відданості якомусь виконавцеві, чітко пам’ятаю, як у 9-му класі вперше танцювала на дні народження під класні українські пісні, а не під совєцьку естраду. Десь тоді, а можливо, трішки швидше почалося захоплення "патлатим чуваком" та іншими українськими гуртами й виконавцями – музикою, яка не вганяла в тугу, а бадьорила, була цікавою для підлітків, придатною для дискотек, для виконання під гітару, й геть незле виглядала серед засилля російської попси.
Відкидаючи пафос, з якого сам Андрій Кузьменко гарно посміявся б, скажу просто: без його пісень я була б іншою. Ні, звичайно, без "Танцю пінгвіна", найімовірніше, все одно поїхала б до Львова, вступила б на журналістику і далі повернула на той шлях, який привів би в нинішню точку. Проте саме його пісні дуже пасували до різних життєвих ситуацій. При цьому були настільки "своїми" й рідними, що легко ставали частиною мене. Кожна така пісня – це шматок життя, і пам’ятаю їх у поєднанні з певними подіями, думками, поглядами, цінностями.
Так, під мій улюблений "Най буде дощ" було значно легше "змивати бруд" у часи розчарувань у людях і почуттях, і по-філософськи сприймати ці всі трабли, врубуючи на повну гучність "Люди, як кораблі".
Най буде дощ
О, а скільки разів "Старі фотографії" будили ностальгію і спонукали переглянути фотоальбоми, а деколи навіть зірватися з дивана й зустрітися з тими, кого час "методично розділив", знову і знову згадати про "місця щасливих людей"…
А як на випускному ми всі, обійнявшись, кружляли під "Випускний" – і то були одні з найпам’ятніших обіймів у житті.
Випускний
І ніколи не забуду моторошних мурашок від уперше почутих "Дельфінів" і побаченого кліпу. За день до...
Дельфіни
Попри десятки моїх улюблених, є у "Скрябіна" ще одна особлива пісня, яку колись не могла слухати без сліз, а надто коли сама народила доньку. Звісно ж, це зворушливо-ніжна "Мам". До речі, вона дуже сподобалася й дочці (її я також благополучно підсадила на "Скрябіна"), і саме Віка допомогла не плакати щоразу під "а можна, я до тебе завтра приїду?" Знаєте, коли ти чуєш те саме 50-й раз поспіль за пів дня, то сліз якось бракне.
З цією піснею пов’язаний один дуже теплий спогад. Колись ми сімейкою відпочивали в Карпатах, познайомилися з сусідами, сім’ями, в яких було кілька дівчаток, трішки старших за нашу. Поки ми відпочивали та розмовляли за столом, дівчата взялися бавитися в якусь гру. Наша Віка була наймолодшою, чогось не знала, подружки назвали її "малою" – і вона надута прийшла до нас печалитися. А потім якось діти взялися співати, хто що вмів. І наше дрібноття завело "Мам". Мами й тати всі на купу втирали скупі сльози (у них, на відміну від мене, не було імунітету), старші подружки стихли й стояли з захоплено відкритими ротами, а ми з чоловіком спостерігали, як в одну мить наша дитина з лузера перетворюється на переможницю і як у неї починають сяяти очі…
Вона зірвала свої заслужені овації, а потім, увійшовши в смак, заспівала ще й "То є Львів", і "Випускний", і ще щось. Дівчатка трішки по-іншому подивилися на ту "малу", взяли до гри й навіть прислухалися до чогось, що запропонувала вона…
З днем народження, патлатий чуваче. Дякую тобі від двох малих: за те, що одній допоміг "присісти" на хорошу музику й супроводжував по життю, а іншій – розправити крильця того вечора.
"Мам"
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.