Я мала би писати зараз про безсмертя. Так роблю щороку на Великдень. Але зараз буду про яйця.
Того року я святкувала вперше не з батьками, а на своїй господарці. Помила вікна, випрала і попрасувала штори - вперше в життя якось так урочисто, а не через не можу, як-то буває, коли живеш з батьками. Зібрала кошик, все, як у людей - там паска, писанки-крашанки, шинка і все таке. Чемно зібралася на богослужіння, які мали стартувати з 12 ночі. Але що я зроблю, як на автобусній зупинці був пес і він був голодний? Одну за одною віддала йому свої писанки. Видно, йому вони сьогодні більше потрібні.
А потім прийшов якийсь парубок з раною на голові. Так-от для чого мені був потрібен хлоргексидин! Ношу його від п'ятниці в сумці. Нащо мені хлоргексидин у церкві? Не знаю, чесно зізнатися. Але він чомусь був у сумочці. Я дуже часто себе не розумію, але якщо до мене звикнути, то я нормальна. Обробила йому рану (ага, коли ти подружка лікаря, то ще й не таке вмієш) і заліпила хірургічним пластирем, який теж чомусь має своє місце у моїй торбинці. Насварити парубка не встигла, бо, щастя моє, над'їхала маршрутка. Інакше би мій кошик приїхав би до церкви порожнім і сукня була би вся у крові.
Уперше отак маю Великдень без яєць і з пригодами, але то зовсім нічого, бо настрій у мене хоч куди. Ще би! Я тепер справжня газдиня, збираюся святкувати повноцінною одиницею з власним кошиком і всім набором атрибутів самостійності.
Виявилося, що то остання на сьогодні маршрутка, а я і не знала. Тобто мені сприяли самі небеса. Мене розпирало від вдячності. Далі ми з подругою ганяли машиною містом і зібрали пів нашої парафії, бо нічого вже не їздило. Вийшло дуже спонтанно і неочікувано, але дуже тепло. Дорогою насміялися з моїх яєць і поскладали мені в кошик трохи яйок (так-так, вони у мене чудесні - дівчата, а не яйця). Словом, до церкви мене-таки принесло і на тому спасибі.
Про храм не буду - то надто інтимне. Я дуже люблю Єрусалимську утреню за глибокі тексти, вони створюють настрій на всі три дні свят.
А тепер першою маршруткою, яка стартує вже в сьомій ранку, їду до мамусі на великодній сніданок, у неї точно є яйця і не тільки. Аж тут водій маршрутки не дає спокою.
- Ти чого така щаслива?
- Христос воскрес! Знаєте?
- Я на роботі, знаєш.
- Але на роботі теж можна радіти.
- Нє, в мене ще не воскрес Христос. В моїй церкві жінка піде на восьму годину святити паску. Але я вже, певно, буду їх їсти аж завтра, бо приїду з рейсу не скоріше 10 години вечора.
- Нащо чекати до восьмої години? Давайте вже радуватися!
Словом, мої яйця знов осіли в більш потрібному місці. Мій водій розчулився, як бабця у церкві, навіть скупа чоловіча сльоза йому покотилася, он сидить і одною рукою наминає великодній бутерброд, а другою рулить автобусом, який везе мене до мами. Я тут поруч сиджу, чищу яйця, вдихаю аромати їжі і тут вам пишу. На душі світло, хочеться плакати, всіх обіймати і писати. Ну і що, що сукня вим'ята і кошик порожній?
Вибач, мамо. Вибач, Лесю. Вибачте, Ларисо. Вибач, традиціє. Я не змогла донести освячених яєць до хати. Видно, я не створена для тихої сімейної радості і поїдання яєць з ножем і виделкою у охайній оселі у вишиваній сукні і всього такого.
Видно, собаки, поранені парубки на зупинці і водії маршрутки теж потребують трохи пасхальної радості і хтось їм має теж її приносити.
Бо Христос воскрес і для них теж і їм важливо це відчути власною шкірою.
Бо безсмертя починається вже тут і зараз, бо "якщо ти прийшов о шостій годині, то все одно прийди і радій".
Бо "нехай ніхто не виходить голодним".
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.