Історію прикордонниці розповідає "Еспресо.Захід".
Людмила Кравчук – офіцер відділу соціально-гуманітарного забезпечення Державної прикордонної служби України. Протягом багатьох років вона працювала практичним психологом у школах. 2019-го вирішила повністю змінити своє життя і подалася у військо.
"Вирішила кардинально змінити своє життя, – розповідає Людмила. – Навіть були думки виїхати за кордон. Але в той час шукали нові обличчя прикордонної служби, і я подала заявку. Так і прийшла служити. Взагалі легко пристосовуюся до будь-яких умов. Я людина досить вольова, сильна духом, мені навіть дуже подобалося служити. Хоча подумати тільки: де я, а де військо. Але насправді мені це дійсно сподобалося. Оскільки я така бентежна по життю, треба було мені прийти трохи раніше, щоб трохи дисциплінувати себе".
Так Людмила Кравчук стала інспектором-фельдшером Державної прикордонної служби України. Бажання їхати на Схід було відразу, коли підписала контракт. Але жінка самостійно виховує двох доньок, і на той час вони ще не були достатньо дорослими, щоб залишитися без матері. Тому спочатку працювала на прикордонному пункті на Волині, а в серпні 2021 року таки написала рапорт і чекала на ротацію, щоб їхати. Вперше на лінію фронту потрапила на Маріупольський напрямок. У селищі Сартана дислокувалися українські військові.
"До повномасштабної війни там постійно було чути вибухи, – пригадує Людмила. – Майже щодня вони обстрілювали позиції. Я пам'ятаю, коли приїхала, були ще свята й люди бажали один одному миру. Це для мене було досить яскраво відчутно. Це відрізняло їх від нас. Місцеві вже мали досвід військових дій".
Торік 24 лютого російські військові почали наступ з боку позицій, де стояв підрозділ Людмили. Цього дня українським воїнам довелося швидко перебазуватися та стати на оборону Маріуполя. Жінка зізнається: було дуже важко, адже місто постійно бомбили. Щодня працювала авіація та артилерія. До середини березня військова евакуйовувала поранених з околиць Маріуполя, а коли розбомбили шпиталь, почала рятувати поранених на металургійному комбінаті Ілліча.
"Коли розпочиналися бої, підрозділ стояв на околицях Маріуполя, – розповідає Людмила. – Треба було виїжджати на позицію та забирати людей. До 15 березня ще працював 555-й шпиталь ЗСУ. Всі оперативні втручання, все, що стосується медичного забезпечення, там ще було. Коли ж його розбомбили, медики розділилися на дві частини. Одна з них вирушила на завод Ілліча, інша – на Азовсталь. Ми були в підвальних приміщеннях, називали їх бункерами. Там були обладнані операційні. Ми працювали по 15-20 годин на добу. На раз було кілька важких, яких треба було терміново оперувати. Так цілий день до вечора, а потім лише об 11-12 вечора йшли робити перев'язки. І так тривало до третьої-четвертої години ранку".
Поранення були різні й багато. За словами Людмили, на дрібні осколкові поранення, подряпини, контузії майже не зважали. Швиденько обробляли, замотували, заліплювали – і людина йшла далі виконувати свою роботу. Більш інтенсивно працювали зі складнішими випадками, коли пораненим потрібні були операції. Щодня були ампутації рук, ніг, а то й двох кінцівок одразу.
"Кожен випадок був надзвичайно складний, – пригадує Людмила. – Водночас по-своєму унікальний. Ми виконували такі операції, що зараз я взагалі не усвідомлюю, як ми це робили. Пам’ятаю, в нашого нейрохірурга був пацієнт, який мав наскрізне вогнепальне поранення в голову. Він вижив попри те, що ми мусили з бункера в бункер переїжджати й попри безконечні обстріли".
У середині квітня стало важче з ліками. Закінчувалися перев'язувальні матеріали, медикаменти для анестезії, запаси їжі та води. Тоді приймали рішення йти на прорив або здаватися в полон. Інших варіантів не було. Вийти з міста не було можливості. У Людмили сумнівів не було, вона відмовилася здаватися окупантам.
"Підійшли до кожного, і кожен індивідуально мав прийняти рішення, – пригадує Людмила. – Я підійшла до військових, питаю: що ви вирішили? Вони кажуть: "Будемо пробувати виходити". Кажу: візьміть мене з собою, бо я єдина прикордонниця, тут більше нікого з моїх немає. Вони мене взяли. Виїжджаємо з того заводу, зупинилися – а на вулиці вже починає світати. Їхати, коли на вулиці видно – це взагалі ризик. Хоча потім я зрозуміла: коли б ми не їхали, це була просто утопія. Далі почали з'являтися безпілотники, літак і ми зрозуміли, що зараз нас будуть накривати. Тож почали бомбити, ми розбіглися й до вечора були в підвалі. Пізніше почали виходити. Одразу все було обумовлено: якщо раптом ти не зможеш іти або щось трапиться, ти будеш поранений, тебе ніхто не забиратиме, не тягнутиме. Тобто кожен брав відповідальність за своє життя і за себе. У нас не було запасів їжі. Єдине, що я мала, – зброю, шолом і бронежилет".
Під час цього виходу Людмила потрапила в полон до окупантів. Пробула там пів року, а торік у жовтні її звільнили в рамках масштабного обміну, коли додому повернулися більш ніж сотня жінок.
Про перебування Людмили в полоні невдовзі читайте на "Еспресо.Захід".