Ця жінка крізь роки пронесла найдорогоцінніший скарб, який отримала у спадок від родини – пісню. У своєму вже глибокому віці, вона і досі пам'ятає слова багатьох давніх стрілецьких пісень.
"Еспресо.Захід" поспілкувався з цією неймовірною жінкою та дізнався усю її не легку та часами трагічну долю.
Пані Надія живе у Львові у квартирі зі своїм сином та невісткою. На перший погляд, Надія Юрчишин зовсім не виглядає на 100-літню жінку.
"Я народилася у 1921 році в Бережанах, на Тернопільщині, у багатодітній сім'ї – 5 дівчат і 1 хлопець. Я була наймолодшою. Це були нелегкі часи, – згадує Надія Юрчишин. – Мене назвали таким іменем, бо з надією чекали, коли вже настануть ті кращі часи. Наш батько не міг знайти роботи, поляки не давали".
Пані Надія розповідає, що їх батьки виховували патріотами. Вона із сестрами та братом фактично виросла на січових піснях. Мимоволі згадує, що її батько і сам був січовим стрільцем.
Згодом, за словами оунівки, її сім'я переїжджає з Бережан в Тернопіль. Там Надія починає навчатися у гімназії українського педагогічного товариства "Рідна Школа". Її син Орест додає, що випуск 1939 року, тоді коли випускалась й пані Надія, був дуже зірковим. Багато випускників гімназії стали відомими лікарями та юристами.
"У нашому навчальному закладі підпільно діяла організація ОУН, а так як я вихована на патріотичних піснях і на ненависті до ворогів України, то вирішила вступити туди, – каже пані Надія. – У лавах українських націоналістів, нам читали історію України і давали різні доручення – ми заохочували молодших у гімназії вступати в ОУН".
Читайте також: Засновник ОУН: у 130-річчя від дня народження Львівщина вшановує Євгена Коновальця
Надії Юрчишин було 18 років, коли її арештували. Вона тоді працювала на пошті. Жінка і досі пам'ятає точну дату, коли все почалося: "17 вересня 1939 року в Тернопіль прийшли більшовики, і мене через два місяці, це було 25 грудня, заарештували за приналежність до ОУН".
Після цих слів пані Надія з ентузіазмом додає: "То було щастя, що мені ще не змогли "пришити" повстання проти радянської влади".
Чи міг хтось зрадити пані Надію? Про це жінка з сумом додає – так. Але надалі відмовляється говорити про зрадника, бо "він вже і так заплатив своїм життям за це".
Все почалося з того, що прийшла звістка про те, що її викликають на допит. "Я у той момент вже зрозуміла, що мене можуть схопити. По дорозі, я швиденько забігла у магазин і сказала знайомому, щоб про це передали батькам, – каже Надія Юрчишин. – Спочатку мене випитували все, а потім прокурор виніс вирок – арешт. У камерах було по 15-16 людей, і нас постійно перекидали з однієї в іншу. Підлога, пам'ятаю, була цементована. Допити відбувалися дуже часто, і викликали нас переважно вночі. До мене ще нормально відносилися, а от до інших, то так били, що коли вони приходили, на них живого місця не було. Мене ж лякали: до голови прикладали револьвер, говорили, що або викинуть, або повезуть до білих ведмедів. А я натомість грала вар'ята, казала: "Ой, то це я побачу білих ведмедів", – сміється пані Надія. – Рік мене тримали, до 1940 року, але суттєвих доказів у них на мене не було, тому й відпустили. Вийшла з тюрми хвора і з опухшими ногами".
Коли Надія вийшла, то одразу подалася до сестри в Трускавець. Каже, що боялася, аби їй часом не запропонували співпрацю з радянською владою. Крім того, усюди були енкаведисти, які перевіряли усе і всіх.
У 41 році почалася війна. На той час, батько пані Надії працював у відділі соцзабезпечення. На другий день війни, його забрала радянська армія. Він зник безвісти. "Після цього, я намагалася якось довідатися де він і що з ним. Пам'ятаю, навіть ходили оглядати трупи, щоб знайти його, – каже оунівка. – Тоді у Тернополі було так, як у Львові на Лонцького. Людей били, мордували, вбивали. Трупи були в ямах просто на подвір'ї. Я навіть ходила дивитися чи часом там немає і мого тата. Згодом я довідалася, що його відіслали до Челябінська. Під час поїздки, їх атакували німецькі війська. Усі почали ховатися у жито серед поля. Батько мій напевно там і загинув".
За німецької окупації, Надія Юрчишин почала працювати машиністкою, тобто друкаркою. Там, розповідає жінка, і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. "Так склалось, що я вийшла заміж за Богдана за три дні, – каже з усмішкою на устах пані Надія. – Хоч ми й зустрічались вже 2 роки, але одружуватися ще не планували. Йшла війна, потрібно було тікати, бо більшовики у 44 році почали наступ. Український комітет, була тоді така установа, почав евакуйовувати людей та знаходити їм нове прихисток. Моя мама була у тому числі також. Тому потрібно було вирішувати, що робити далі: або виходити заміж і залишатися з чоловіком, або їхати з мамою. Я обрала заміжжя".
Після одруження, молода пара тікала подалі, у рідне село чоловіка – Серафинці, під Коломиєю. Але війна і там їх застала. Вони намагалися евакуюватися через наступи військ, доїхали до Коломиї, але не встигли – партизани були вже там. Крім того, Надія була вже на той час вагітна першою дитиною.
Пані Надія згадує трагічні миті війни. Батько її чоловіка працював директором школи на той час. Одного дня його покликали в школу для здійснення перепису населення. "Його довго не було, і мама чоловіка почала непокоїтися. Ми пішли на зустріч до нього, і чекали, аби він вийшов до нас. На раз, почали бити гранати у бік школи, почувся крик. Усі почали тікати. Батько помер під час цього вибуху".
Пережила війну сім'я в Коломиї. Жили спочатку в одній невеликій кімнаті, потім знайомі, які втекли з міста, дали тимчасово своє житло. Згодом, пана Богдана забрали в армію. Він служив до 47 року.
Читайте також: На Тернопільщині виявили захоронення часів ІІ Світової війни
"Моя мама переїхала з Тернополя в Дрогобич. Тому я на деякий час вирішила пожити з нею. Тим більше я була з маленькою дитиною, а чоловік служив. Там ми й залишилися, – говорить Надія Юрчишин. – У 57 році я почала працювати у нотаріальній конторі. Працювали там з людьми, які навіть поняття не мали, що роблять. Я ж натомість знала декілька мов: німецьку, польську і латину.
Після служби, мій чоловік працював головою Дрогобицького суду, і коли Дрогобицьку область ліквідували, то його перевели до Львова у 1959 році. Так ми переїхали у Львів. Я поступила у Львівський національний університет ім. Франка на юридичний факультет, і в 1964 році закінчила його. Після цього працювала нотаріусом, а потім, у 1984 році мене призначили суддею у Шевченківському районі Львова. Пропрацювала на цій посаді рік, і вийшла на пенсію".
Коли Надія та Богдан Юрчишини вийшли на пенсію, то переїхали у село Броди. Тоді чоловік важко хворів, пережив три інфаркти, потім у нього виявили рак крові. У 1993 році його не стало. Ще два роки по його смерті, пані Надія сама жила у селі, а згодом переїхала назад у Львів до сина, де живе і по сьогоднішній день.
Пані Надія має 3-х дітей, 7-х онуків, 16-х правнуків і одну праправнучку.
Надія Юрчишин ще згадала цікаву історію своєї дружби. Їх було троє найкращих товаришок: пані Надія, Оксана Олійник та Неонілія Безкоровайна (разом з нею пані Надія була членкинею в ОУН). Вони трималися завжди разом. І хоч життєві дороги розвели подруг по різних куточках світу, вони намагалися усілякими способами тримати зв'язок.
Оксані, або Сясьці, як її називає пані Надія, цьогоріч також виповнилося 100 років. Зараз вона живе у Канаді. Працювала у молоді роки в жіночому комітеті "Католицькі жінки". Вони і досі можуть зідзвонюватись на визначні дати та спілкуватися.
Неонілія, або Ніля, на жаль, померла. Вона була донькою українського композитора Василя Безкоровайного. Спочатку подруга виїхала до Німеччини, там закінчила консерваторію і одружилась з лікарем-анастезіологом Євгеном Стецьків. Потім переїхала з сім'єю до Америки. Після смерті жінки, Стецьків став меценатом та жертводавцям Українського католицького університету. У 2016 році в корпусі УКУ відбулося освячення семінарської кімнати імені Євгена Стецьківа та Неонілії Безкоровайної-Стецьків.
Пані Надія сильно завдячує свої подругам, які допомагали їй всім чим могли. Востаннє усі троє подруг бачилися ще у 90-х.
Читайте також: Відійшла у вічність громадська діячка, карний член ОУН-б та КУН Ірина Берест
Жінка наостанок розповідає, що вона дуже любить село, любить землю. Ще вона затята любителька книг. "Читала до останнього, поки не погіршився зір. У мене є власна велика бібліотека", – мовить пані Надія. Крім того, вона береже і досі один дуже цінний скарб – давні українські пісні. І до сьогодні Надія Юрчишин пам'ятає слова пісень, яких тепер не знайти. Досліджень про них також немає.
Син Орест каже, що у них навіть зберігся щоденник з переписаними піснями. Родичі пригадують, на свята, коли уся родина збиралась, пані Надія з сестрами співали колядки на польській та німецькій мові. А улюбленою піснею була "З Бережан до Кадри, Січовики манджали".
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.