"Яка наша сила? - "Діти!": 87 років тому Угорщина, де існував профашистський режим, напала на Карпатську Україну

"Еспресо.Захід" розповість більше про передумови вторгнення, як діяла угорська армія та про трагедію на Верецькому перевалі.

Як постала Карпатська Україна 

Версальська система міжнародних відносин, що склалася після Першої світової війни, виявилася неефективною. Між державами-переможцями й переможеними залишалися значні суперечності. У багатьох країнах, які зазнали поразки у війні, зростали реваншистські настрої, особливо в Німеччині та Угорщині, які прагнули розширити свої території. Подібні амбіції мав і Радянський Союз, що став спадкоємцем імперської Росії.

До 1938 року Версальська система фактично перестала діяти. Того року відбулися події, які напряму наблизили початок Другої світової війни. 30 вересня 1938 року в Мюнхені лідери Великобританії, Франції, Німеччини та Італії підписали угоду, що започаткувала розподіл Чехословаччини. Судетську область передали нацистській Німеччині. Крім того, Чехословаччина мала задовольнити територіальні претензії Угорщини та Польщі, передавши їм райони з угорським та польським населенням.

Чехословацьке керівництво змушене було не лише погодитися на територіальні втрати, а й реформувати державу у федерацію. Вона складалася з трьох частин: Чехії, Словаччини та Підкарпатської Русі (Карпатської України). Остання і розташовувалась на території Закарпаття, яке увійшло до складу Чехословаччини після Першої світової війни.

8 жовтня 1938 року в Підкарпатській Русі створили перший уряд (Раду міністрів), який очолив Андрій Бродій. Проте цей уряд проіснував недовго. Бродій орієнтувався на Угорщину і вів переговори з її керівництвом про приєднання карпатського краю.

26 жовтня 1938 року Бродія усунули з посади, а чехословацька поліція заарештувала його за звинуваченням у державній зраді та шпигунстві.

Новим головою уряду Карпатської України став Августин Волошин, лідер Християнсько-народної партії та греко-католицький священник, який мав проукраїнську позицію. Його уряд дозволив поряд із назвою "Підкарпатська Русь" вживати й "Карпатська Україна". Однак останнє не сприйняли в Празі й наполягали на старій назві.

Організація народної оборони "Карпатська Січ"

За рішенням першого Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року північно-західну частину Карпатської України – Ужгородський, Мукачівський і Севлюський повіти – передали Угорщині. Ця територія включала найбільші міста краю – Ужгород та Мукачево. Через це 10 листопада столицю Карпатської України перенесли до Хуста.

Для захисту автономії в Хусті була створена Організація народної оборони "Карпатська Січ" — парамілітарна структура, що складалася з місцевих добровольців і підтримувалася Організацією українських націоналістів (ОУН). Уряд Волошина намагався розбудовувати державні інституції, українізувати освіту й адміністрацію, однак часу на це було обмаль через швидке погіршення міжнародної ситуації.

Група добровольців та січовиків відправляються на угорський фронт. Хуст, 16 березня 1939 р.

Напад Угорщини 14 березня

У ніч з 13 на 14 березня 1939 року Карпатська Україна зазнала вторгнення Угорщини, де існував профашистський режим. Угорським військам допомагали польські групи, здійснюючи різноманітні диверсії. "Карпатська Січ" не могла ефективно протистояти добре озброєній армії Угорщини. До того ж чеські війська, що залишилися на території Карпатської України, фактично діяли проти "Карпатської Січі".

Бойова підготовка карпатських січовиків була дуже низькою. Як згадував у своїх спогадах учасник подій Володимир Бірчак, коли він запитав знайомого старшину: "Яка наша сила?", той відповів: "Діти! Я роздав їм кріси, вони похапцем беруть і біжать, амуніції не беруть. Перший раз у житті тримають кріси в руках. Коли я роздав гранати, на цілу сотню лише один умів з ними поводитися й кидати."

Найбільший бій між угорськими військами й українськими січовиками відбувся на Красному полі неподалік Хуста. У цьому бою загинуло близько 230 січовиків, чеських воїнів і добровольців. 16 березня 1939 року, зазнавши значних втрат, угорці захопили місто.

Тіла загиблих бійців Організації народної оборони "Карпатська Січ", які обороняли від угорських окупантів місто Хуст. Карпатська Україна, неподалік Хуста

Бої також відбулися в Чинадієві, на околиці міст Сваляви та Іршави. Січовики втратили близько 200 убитими й понад 400 пораненими, в полон було взято близько 300 людей.

У боях по лінії фронту від Королева до Хуста угорці полонили багато чехів і 450 січовиків, серед яких було чимало галичан.

Керівники молодої держави були змушені емігрувати. 18 березня більша частина земель Карпатської України потрапила під контроль угорських військ. У гірських районах загони "Карпатської Січі" продовжували боротьбу з окупантами до кінця травня 1939 року.

фото: Угорські танкетки на вулицях Хуста, 16 березня 1939 року

Трагедія 18 березня 1939 року 

17 березня 1939 року угорські жандарми передали польській владі сотні полонених січовиків, захоплених під час боїв. Польща, яка на той час контролювала Галичину і межувала з Карпатською Україною через Верецький перевал, мала власні інтереси в регіоні. Польська влада розглядала українських націоналістів, зокрема членів ОУН, як загрозу своїй політиці полонізації та стабільності на окупованих українських землях. Тому полонені галичани, яких передали угорці, не отримали статусу військовополонених, а стали жертвами воєнного злочину.

Наступного дня, 18 березня, польські прикордонники з "Корпусу охорони пограниччя" вивели полонених на Верецький перевал. Їх розділили на колони по 70–80 осіб і відконвоювали вздовж лінії кордону на відстань 1,5–2 кілометри в обидва боки від перевалу. Там у передсвітанковій тиші пролунали постріли. Полонених розстріляли над селами Нова Розтока і Верб'яж, та між Петросовицею, Жупанами й Лазами.

За різними оцінками, було розстріляно від 500 до 600 січовиків. Тіла загиблих скинули в ями або залишили на схилах Карпат, де їх пізніше, коли зійшов  сніг, знаходили місцеві жителі, яким довелося закопувати своїх побратимів. 

"Поляки боялися, що січовики, більшість з яких належала до забороненої ОУН, повернуться додому й становитимуть потенційну небезпеку для Польської держави. Нам вдалося знайти оригінал телеграми, у якій йдеться про наказ маршалка Другої Речі Посполитої Едварда Смігли-Ридза, щоби жоден січовик не перейшов польського кордону. Тож коли угорці передали полонених полякам, вони холоднокровно розстріляли усіх. Звичайно, що цим було порушено усі міжнародні конвенції. Польська влада, як мінімум, мала провести розслідування, бодай якийсь суд, а тоді вже виносити певні вироки. Усього цього не було. Саме тому Польща не визнає цих розстрілів і приховує їх", – розповів виданню "Локальна історія" заступник директора комунального підприємства "Доля" Ярослав Онищук. 

Цей акт насильства став одним із перших масових розстрілів українських патріотів у переддень Другої світової війни. Варто сказати, що й угорці після захоплення Карпатської України вчиняли акти насильства щодо закарпатців та особливо січовиків, розстрілюючи їх без суду й слідства. 

Трагедія на Верецькому перевалі довгий час залишалася маловідомою. За радянських часів ці події замовчували, оскільки вони не вписувалися в офіційну пропаганду про "дружбу народів". Лише з кінця 1980-х років завдяки свідченням очевидців і зусиллям істориків правда почала виходити на поверхню.

У 2008–2015 роках пошукове підприємство "Доля" зі Львова провело розкопки на перевалі, виявивши останки 22 січовиків, які згодом урочисто перепоховали на меморіальному цвинтарі.

Звісно, що події на Верецькому перевалі не можна розглядати ізольовано від тогочасної міжнародної ситуації. У 1939 році Європа стрімко котилася до глобального конфлікту. Мюнхенська угода, підписана у вересні 1938 року, фактично розв’язала руки агресорам, дозволивши Німеччині анексувати Судети, а Угорщині – претендувати на Закарпаття. Польща, яка сама взяла участь у розчленуванні Чехословаччини, окупувавши Тешинську область, мала антиукраїнську політику, спрямовану на придушення національного руху.

Розстріл на Верецькому перевалі став частиною ширшої стратегії Польщі щодо нейтралізації українських сил, які могли б чинити опір її владі в Галичині. Водночас Угорщина, передавши полонених полякам, уникала відповідальності за їхню долю, формально дотримуючись нейтралітету у стосунках із Польщею. Ця співпраця між двома державами, попри їхні власні територіальні суперечки, на той час свідчила про спільну мету – знищення будь-яких проявів української державності.

У 2026 році на Верецькому перевалі напередодні річниці вторгнення Угорщини в Карпатську Україну впорядкували цвинтар полеглих січовиків.

Наслідки та значення існування Карпатської України

Вже після того як угорські війська розпочали наступ на Карпатську Україну, 15 березня 1939 року в Хусті зібрався Сойм Карпатської України — парламент, який складався з 22 депутатів. Під головуванням Августина Штефана Сойм проголосив повну державну незалежність Карпатської України. Було ухвалено Конституцію, яка визначила державний устрій як президентську республіку, державну мову — українську, прапор — синьо-жовтий, гімн — "Ще не вмерла Україна", а гербом став тризуб із хрестом. 

Президентом обрали Августина Волошина. Цей акт став кульмінацією національних прагнень закарпатських українців, які мріяли про возз’єднання з іншими українськими землями.

Та незалежність Карпатської України проіснувала лише кілька днів, адже її доля була вирішена ще до проголошення – угорські війська вже активно просувались її територією.

Після окупації Угорщиною партизанський опір "Карпатської Січі" тривав до вересня 1939 року, але край був остаточно анексований. Августин Волошин емігрував до Праги, де згодом був заарештований радянськими спецслужбами у 1945 році й помер у московській в’язниці. У 1945 році Закарпаття увійшло до складу УРСР як Закарпатська область.

Попри свою коротку історію, Карпатська Україна залишила вагомий слід в історії української національної ідеї незалежності, особливо серед мешканців Закарпаття. Саме Карпатська Україна, по суті, стала першим збройним опором гітлерівським планам перекроювання Європи та символом боротьби за свободу. Ця подія показала світові, що українці готові відстоювати свою державність. 

Читайте також: Поєднував любов до Бога, науки й України: роковини смерті о. Августина Волошина, якого закатував НКВС