Я хотів, щоб відроджувалось відчуття, що ми можемо щось змінити, - Максим Козицький

Теракт у Львові? Так, ми розуміємо, що питань значно більше, ніж відповідей. Ми, на превеликий жаль, собі можемо змоделювати подальшу ситуацію, що радше за все щось подібне може повторитися. Терор і терористичні акти будуть входити в арсенал чергових наших загроз. Яких, можливо, додаткові заходів уже вжито, як переосмислено ситуацію? І чого, на вашу думку, нам чекати?

Вічна пам'ять загиблим. Ви знаєте, коли ми говоримо про терор, ми маємо чітко розуміти, що продукує Росія. Напевно, коли ми говоримо про британську культуру, то чесно розуміємо, що це, напевно, рок-н-рол. Про Штати теж можемо щось сказати, навіть зараз. Це про демократію і свободу.

А що продукує Росія? Можна сказати нафту і газ, природні ресурси. Неправда. Один з їхніх основних, а може, й основний експортний продукт – це страх. Їхнє завдання – посіяти страх у наших душах. І вона буде робити все належне не тільки на лінії фронту, а і у містах, які розташовані подалі від лінії фронту, так як у Львові. 

Це, на жаль, уже не перший терористичний акт. Треба говорити про вбивства й Ірини Фаріон, і Андрія Парубія. 

І це ще один акт терору, який був здійснений. Для чого? Для того, щоб залякати, для того, щоб посіяти невпевненість у собі, для того, щоб показати, що вони заволодівають нашими умами і душею. Наше завдання – зібратися. Наше завдання – зібратись, об'єднатись і показати, що ми не боїмось. Так, як показують наші захисники й захисниці, відбиваючи ворога на сході. Так само, дивлячись на ті терористичні акти, треба зібратись із холодним розумом подивитися на це. 

Заходи вживаються, триває боротьба й у кіберпросторі, і щоденна боротьба і поліції, і служби безпеки, і контррозвідувальні операції здійснюється. Не можна говорити, тому що я маю доступ до державної таємниці, розумію, яка кількість злочинів планується і яка кількість злочинів здійснюється. Ми бачимо результат. Правоохоронні органи працюють на своїй межі, і та кількість звернень, яка є, та кількість інформації, яку вони опрацьовують, дає змогу відвернути більшість із тих дій, які могли би бути. 

Чи потрібно посилювати заходи? Ми всі мали вже можливість бачити блокпости при в'їзді у Львів. Чи потрібні вони зараз? Напевно, це питання. А чи були вони ефективні? Аналізувалась діяльність. 

Ви бачите, яка кількість камер зараз наставлена і що дає змогу розкривати злочини. За 10 годин була знайдена людина, яка підозрюється в скоєнні цього терористичного акту. 

Чому? Тому що і поліція, і Служба безпеки, і прокуратура націлені на те, щоб перш за все унеможливити такий злочин. Ми надалі будемо збільшувати і кількість камер на вулицях, і – це про такі пасивні заходи, які запобігають здійсненню злочинів, посилювати технологічно наші служби, щоб вони могли відвернути такі речі. Це й постійна робота з різноманітними месенджерами, якими ми користуємося кожного дня. Це теж робота, яка потребує величезної величезного аналізу, великого обсягу інформації.

Навіть Ізраїль не був в стані запобігти різним злочинам. Так. Ми пам'ятаємо, що було скоєно, коли просто вчинили акцію локального геноциду. Так, атака на Ізраїль, захоплення громадян Ізраїлю і, відповідно, потім знищення або взяття їх у заручники. Ну і ось, якщо говорити про зміну підходів. Можливо, треба долучати ще якийсь додатковий, не знаю, ізраїльський, американський досвід? А от ви відчуваєте ризик? Тому що це стосується не лише може стосуватися не лише поліцейських, це може стосуватися всіх нас. 

Чи можливо відчувати себе в безпеці в час війни? Питання важке. Завдання держави й уряду – зробити все можливе, щоб люди могли почуватися в безпеці. Від цього не убезпечена жодна держава. Чи потрібно працювати з людьми? Перш за все потрібно тому, що ті злочини, які ви кажете, здійснювали не марсіани, не вороги, не москалі, а здійснювали українці, які тут проживають. Напевно, треба працювати з людьми, і починати це з садочку, з народження. Освіта.

Освіта, напевно, дасть нам змогу вивести державу в країни першого ряду і дасть змогу дітям змалку відчути себе українцем. Тоді, напевно, таких злочинів буде менше. 

Але дивлячись на теперішню ситуацію, ми всі розуміємо, в якому суспільстві ми живемо. Завдання – бути пильними. Наше завдання – аналізувати інформацію, попереджати правоохоронні органи, коли ми бачимо підозрілі як об'єкти, так і людей. З повагою ставитися до заходів, які здійснюють правоохоронні органи. Але це, напевно, такі речі, які потребують постійної уваги. 

Це про системну роботу. А якщо говорити конкретно про вас, тобто, ну, є певний фаталізм, так, коли ми робимо якісь важливі соціально чи політичні речі, ну, є ризик. Відповідно, як у вас це все відбувається?

У мене основні переживання, напевно, за дочку, не за мене. Скажу відверто, я ходжу на роботу пішки. З роботи ходжу пішки. Це для мене можливість трошки побути самим собою і побути з собою. 

Дуже люблю прогулянки, але часто не маю часу. Це для мене можливість відпочити. 

Чи змінився мій спосіб життя? Під час війни змінився з тим, що ще менше часу, більше завдань, але цю звичку я залишив за собою.

А що кажуть начальники вашої охорони, наприклад, чи начальники обласних управлінь поліції чи СБУ? Тому що якщо людина пересувається, є, на превеликий жаль, ризик. Ворог теж фіксує дуже багато речей.

Кажуть: "Якщо ви хочете ходити пішки, то хоч змінюйте маршрут". Але для мене це елемент свободи. Дуже важливий елемент.

Я вас розумію. Як казали класики, не можна заховатися під час великого апокаліптичного сценарію, який, на превеликий жаль, не закінчився. Говорячи про повномасштабне вторгнення, розуміємо, що це взагалі почалася нова епоха. Це величезна кількість крові, величезна кількість загиблих. Царство їм небесне. Це виклики. Розкажіть про ваш перший день війни, чи перший ранок. От засинає ввечері Максим Козицький, прочитав попередження, якісь зведення – і тут "Максиме, війна почалася". Як це було у вас?

Поставив будильник на 6 годину ранку. Проснувся раніше від дзвінка, прийняв душ, поговорив з жінкою, з дітьми, сказав: "Будьте обережні. Наступного разу обов'язково спускайтесь до підвалу". Одягнувся й пішки пішов на роботу. Зібрав правоохоронні органи, запитав, хто які інструкції отримував з Києва. Обмінялися інформацією, домовилися щодо зв'язкових, каналів зв'язку. Через чотири години зібралися, протягом дня зібралися в бункері, подивилися по таємних документах, по інструкціях, які надійшли, домовилися про диспетчеризацію і звітування кожні дві години. І чекали завдань із Києва.

А в когось із ваших підлеглих, соратників з паралельних служб, які керували процесами в області, якось здавали нерви? Як вони це все сприймали. Можна без прізвищ, але люди просто на війну реагують дуже по-різному.

Ні, сприйняття відверто було дуже спокійне. Те, що вже сталося, воно вже сталося. Треба думати, що робити далі. Жодної паніки не було, жодних дивних ідей не було. Усі були дуже структуровані й чекали, що скаже Київ кожному по службі і здійснювали обмін інформації. Це все, що було. 

Що для вас під час війни було найважчим? От перші тижні, перший цей період. Я не знаю, як ви це все наскільки все детально пам'ятаєте.

Найважче, що було, – це дати собі раду з людьми, які приїжджали на Львівщину. Це було неймовірно важка історія, тому що неможливо одномоментно прийняти тисячі людей, які приїжджають на потягах. Неможливо дати раду з автобусами, машинами, яких просто залишають обабіч доріг. Величезна черга, жива черга людей на кілометри на кордонах. Люди, які втратили все. Люди, які приїжджали з валізами і з дітьми. Якби не громадський сектор і не включеність людей, з тим раду дати було б неможливо. Були десятки, сотні, десятки тисяч людей, які пропонували свої квартири, їжу, воду, допомогу варити їсти, супровід, психологічну підтримку. 

Для нас військові події відійшли на другий план, при тому, що Львівщина була атакованою в першу ж ніч, але та кількість людей, які сюди приїхали, – це величезна проблема, яка була не в порівнянні з тим, що був здійснений обстріл. 

Про це, мені здається, в перші кілька діб навіть ніхто не згадував. Усі казали, що бомблять схід. Що справді вразило – це єднання людей. Оцей єдиний порив і піднесеність. При тому, що війна, і всі розуміють, що війна, але ця піднесеність виглядала в тому, що люди готі були готові допомогти й пожертвувати чимось дорогим і допомогти людям. Я такого піднесення не відчував потім, напевно, ніколи в житті. Це єднання, коли ти розумієш, що біля тебе тисячі тих, хто з тобою, і ти один з них. Ти не очолюєш. Треба сказати правду, наше завдання було – координація процесів. Це не про очолювання, це не якісь погляд і бачення, що ми це маємо зробити так. Це те – що ти один з тих, хто готовий допомогти. І ти відчуваєш біля себе тисяч дружніх плечей. Це таке класне відчуття, якого я більше не відчув ніколи.

Хтось підвів із команди? Ну, наприклад, от ви покладалися, той має робити те, і зробити не просто "на відчіпного", а так, щоб зробити. Мінялося ставлення від людей залежно від виконання чи невиконання кількості зобов'язань? Можливо, були люди, скажімо так, з кам'яними серцями? 

Були люди, які зустрічали людей і деколи на перше місце ставили бюрократію, а не результат. Казали, що певні речі робити не можна, тому що це не за законом. Скажімо відверто, от відкриття кордону в перші години. Деколи наші польські друзі пропускали навіть без паспортів або за українським паспортом. Чи можна це робити? Не можна. Але хтось цю відповідальність на себе мав брати. Такі люди вражали. 

Були інші, які казали, що це робити не можна. Чому? Тому що не по закону. Ти не можеш розселяти людей. Ти не можеш забирати автобуси приватних перевізників і ними перевозити людей чи на Закарпаття, чи у Стрий, чи в Дрогобич, чи на "Арену Львів".

Але, напевно, в кожного є своя роль. Хтось має бути більш бюрократом, хтось націлений на результат. Важко працювати з людьми, які мають черві серця. Цього не зміниш.

У такій ситуації навіть не хочеться працювати з безсердечними людьми. Як ви це витримуєте? 

Напевно, завдання чиновника – пристосовуватись до того, що ти бачиш навколо й намагатись витягнути з цього результат. Блаженніший Климентій Шептицький казав: "Дай, Боже, розуму й душевного спокою не робити того, що не можеш змінити, сили – зробити те, що можеш зробити, і мудрість відрізнити перше від другого".

Це, напевно, дуже хороший вислів і дороговказ. Те, що можеш змінити, знайди в собі сили і зміни. Якщо ти не можеш змінити черстве серце, ти не зможеш цього змінити. Знайди в собі сили й душевний спокій сприйняти це, і відрізнити. Ну, це про мудрість. Це дуже хороший вислів. Дуже часто у своїй діяльності я його дотримуюся: що ти цього не можеш зробити, не роби. Сприйми це. Це сприйняття, це теж такий правильний елемент визначення поведінки.

Елементи буддизму нам не завадять у сприйнятті навколишньої дійсності. Тут я з вами цілком погоджуюсь. Ну, але, наприклад, якісь там рови копати, так би мовити, північний кордон… Ці всі ситуації…

А з тим узагалі була цікава ситуація. Ми стільки разів копали рови, коли нам казали військові: "Треба рови копати там. Оборонні споруди мають виглядати так". Добре, копаємо. Знайшли підприємців, які дають техніку, знайшли людей, які готові, добровольців. Викопали.

Зміна керівництва. Нове завдання: "Чому викопали там?" Було ж завдання. "Добре, нове бачення таке-то, копаємо там". 

А з іншого боку, коли ти щось зробиш, то рано чи пізно в тебе воно вийде добре. Так, я так став на це так дивитись. Краще було копати, ніж сказати: "Ні, спочатку зберіть ще три рази нараду й тоді визначимося". Я вже скільки разів бачив, що краще зробити класну роботу. І подумати, звичайно, перед тим. Але зміна керівництва і зміна підходів додасть нової роботи.

Так. Ну, не можу вас не розпитати про Сумщину. Це керувалося зі Львова, але підрядники працювали на місцях і з'явилися претензії з боку правоохоронців. Як та справа закінчилась, хто винен? Що з тим всім було? 

Справа досі в судах. Ні, зараз іде розслідування ще по цій справі. Ми сприяємо повністю розслідуванню, керівник управління капітального будівництва був звільнений ще до початку розслідування. Ми повністю сприяємо. Ми вважаємо, що це не сумісно й абсолютно неправильно. Винні мають бути покарані, і ми зробимо все від нас належне, щоб ця справа завершилася чесно і справедливо. 

Але коли ми говоримо про не тільки про Суми, а взагалі про будівельні норми, Наприклад, по тих самих Сумах. Коли стоїть, що перевезення техніки дозволене максимум на 80 км відповідно до будівельних норм, а треба підприємствам релокувати техніку на 800 км, то питання завжди: а за чий рахунок інші 720 км? Напевно, будівельники закладаються, наприклад, у матеріали. Я собі так думаю. Коли зарплата відповідно до українського законодавства на цей момент максимальна 18 000 грн, яку можна заплатити тим, хто працює на будівництві фортифікацій, а реальна зарплата 50 000 грн, тому що це 25 км від ворожого кордону. І за законодавством, звичайно, будуть нараховуватись збитки. І ці збитки будуть величезні, тому що по законодавству ти ні релокацію техніки не можеш заплатити, ні офіційну зарплату не можеш заплатити. 

Вартість бетонних конструкцій на той момент, коли всі будують одномоментно і є до п'яти виробників тих бетонних конструкцій, тому що вони типові, які визначені військовим інститутом, який здійснював проектування тих споруд, вимоги до яких давав військовий інститут. І тобі треба викупити ті бетонні споруди й ти намагаєшся бути поза чергою, бо треба вчасно здати.

 Коли тобі кажуть здати об'єкт, який, відповідно до українських норм можливо здати від 9 до 12 місяців, а тобі кажуть здати за 3-4 місяці, відповідно збільшується і кількість людей, і кількість механізмів, які ти не можеш показати. 

Це вся та проблематика, з якою стикались будівельні компанії, які були залучені до будівництва. Це з їхніх слів. Ми потім усе це виклали в наших офіційних листах до Міністерства регіонального розвитку щодо змін тих норм. Тому що треба бути чесними перед собою в тому числі, якщо ми й надалі хочемо будувати захисні споруди силами цивільних компаній, а не інженерних військ, і при цьому користуватися нормами ще Радянського Союзу, яких будівельна компанія, яка бере участь у будівництві, не може ні заплатити офіційну зарплату, яку треба платити. 

Вона обмежена нормами, тому що вона заплатить 50 000 грн – її оштрафують і скажуть, що це не цільове використання. Заплатить 18, а решту заплатить у конверті – це корупція. Не заплатить – не збудує.

Якщо треба здати за три місяці, а по законодавству можна тільки за дев'ять і можна використовувати тільки два екскаватори і три трактори, а треба використати 10, інші ти не маєш показувати. Це, напевно, все-таки про застарілість наших норм і нашу бюрократичну машину, яка не була готова до початку війни і яка й надалі в деяких моментах просідає. 

Ми про ті зміни будівельних норм говоримо й говоримо. Це без прив'язки до Сум. Зараз знайти компанію, яка готова будувати якісь комунальні чи державні об'єкти, яка не була залучена з перед тим в якомусь криміналі, майже нереально. Тому що ніхто не хоче мати справу з бюджетними коштами. Тому що вони чітко розуміють, що з першого дня, коли ти підписався під такий об'єкт, до тебе прийде безліч правоохоронних органів і вони по законодавству абсолютно будуть праві. Навіть часом коли ти нічого не порушуєш. І це дискусія переходить в судову систему.

Ви згадували про Польщу. Поляки повелися надзвичайно порядно, коли ми говоримо про розміщення громадян України. Тому що вони могли реалізовувати швейцарську модель, так, коли людей у відстійники переміщували і вони там поневірялися. Вчинили поляки по-людськи, просто порядно. Були водночас непрості дискусії на політичному рівні, на низовому рівні, тобто культурно-історичного плану тощо. Але загалом, якщо говорити про от відчуття регіонів, тому що відносини україно-польські – це значною мірою відносини також, котрі проявляються і на Львівщині. От як у вас складається ця робота? Мало того, що всі їдуть до Варшави, чи до Жешува, чи до Кракова, але це питання ще координації зусиль і в подальшому, можливо так. Ну, ми все чекаємо, що Євроатлантична спільнота долучиться до закриття українського неба.

Величезне дякую нашим польським друзям, тому що без скоординованої роботи і без їхньої допомоги Львівщина відверто не справилася б. Тому що відкрити кордон – це було персональне рішення на рівні зовсім не урядів на той момент, а людей, які були з тієї сторони кордону на цей час у воєводствах, і з цієї сторони.

Тобто прикордонники чи митники просто на свій розсуд…

Приймали рішення абсолютно без очікувань, що буде. Тому що всі бачили в 5-6 км живої черги жінок з дітьми, які часом не мали просто не мали закордонного паспорта, а деколи просто його не встигли взяти з собою закордонного паспорта, і з ними треба було щось робити.

Величезне дякую польській стороні за те, що вони зразу налагодили по-іншому і прикордонний контроль.

 Величезне дякую Укрзалізниці, польським залізничникам за те, що ми мали кілька потягів зі Львова у Перемишль, за цей гуманітарний хаб у Перемишлі, за те, що налагодили доставку гуманітарної допомоги.

Це речі, які просто неоціненні. Коли говоримо, крім того, про системність речей, перехід новий, який був відкритий за час війни в Нижанковичах, його використання зовсім не так, як він планувався. 

Реконструкція переходів, які зараз є за польський кредит. Розбудова дорожньої інфраструктури за польський кредит. Відкриття потяга Рава-Руська – Варшава, спільний проект. Це великі інфраструктурні проекти, які реалізовуються або реалізовані. На цей момент Польща – Україна по інтеррегу (Interreg – програма співпраці з ЄС, – ред.) за час війни більше 85 проектів або реалізовані, або ще триває реалізація. На цей час 26 проектів додатково реалізовуються у результаті цієї співпраці. 

Це можливість для кожної з громад мати співпрацю з партнерами з польської сторони. Це можливість залучення грантових коштів, які співфінансуються, крім того, з обласного бюджету. Це можливість навчитися писати проєкти і рухатися до Європи в практиці, знаннями, як це буде виглядати, і як це виглядає зараз. 

Польщі величезне дякую за те, що вони нас підтримують на всіх міжнародних майданчиках щодо вступу в Європейський Союз і вступу в НАТО. 

Звичайно, є певні питання щодо і вони були щодо перекриття кордонів польськими фермерами. Ми все розуміємо. І ми вийшли з тієї ситуації, хоча вона була непростою. Про історичні питання, які піднімаються, але й тут є місце діалогу. І ми йдемо тим шляхом. Ми віримо і знаємо, що польська сторона – це друг, з яким можна разом будувати спільне європейське майбутнє. 

Так, ми з вами говорили про будівельні норми пару хвилин тому. І от хотів вас розпитати загалом. Розуміємо ж, що ті норми прописуються не у Львові, а в Києві. Це питання про комунікацію. От ви як голова обласної військової адміністрації, однієї зі стратегічних військових адміністрацій – це величезний об'єм роботи. Ну, і жвава комунікація. Шмигаль, Свириденко, Єрмак Буданов… Як часто ви, наприклад, говорите з генералом Будановим?

На даний момент Кирило Олексійович в основному задіяний в міжнародних перемо перемовинах щодо справедливого миру. Більшість нарад, які проводять з головами адміністрації, проводить або прем'єр-міністр, або щоденний селектор з президентом України. 

А як виглядає щоденний селектор з президентом? 

Це кожна область каже про що трапилося, те, що на їхню думку, важливо донести до керівництва. І це постійні щотижневі наради під керівництвом заступника керівника офісу, який відповідає за регіональну політику. На нарадах із прем'єр-міністром дуже часто є обов'язково профільний міністр, чиє питання піднімається. У більшості випадків є міністр регіонального розвитку, віце-прем'єр і також заступник керівника офісу. Я думаю, що Кирило Олексійович буде залучений у ці всі питання, на наради з головами адміністрації буде долучатись, як тільки буде вільніший щодо перемовин зі Сполученими Штатами.

А з президентом як часто ви спілкуєтеся? От ви можете зателефонувати президенту чи вам він час від часу дзвонить? От як на цьому рівні?

Знаєте, я настільки звик, якщо я можу вирішити сам питання, то не турбувати, а якщо не можу, то для чого я на цій посаді? 

Маю можливість набрати президента, звичайно, і отримую дзвінки, особливо це стосується всіх безпекових ситуацій, які стаються в області, маю можливість набрати і доповісти те, що вважаю за потрібне. Коли президент в Україні, є майже щоденний селектор з президентом, де ти можеш висловити свою думку по ситуації, яка є в області, це абсолютна можливість спілкуватися.

Це великий об'єм роботи. Не було у вас такого бажання сказати: "Ні. Ну, забагато всього". Я розумію, що війна накладає особливі обов'язки. Тобто це неможливість полишити ту ділянку, яку ти робиш. Так, з одного боку. З іншого боку є суто людські такі моменти. Ну, люди втомлюються, люди вигоряють – і це нормально.

Знаєте, я от по собі, якщо я звик якісно виконувати роботу, чи вона подобається, чи не подобається. Це про певну відповідальність. Перш за все перед своєю сім'єю, перед своїми друзями. Я так дивлюся на те, що роблю. Так, різні ситуації трапляються. Це і життя, і політика, і управління. Це зовсім непроста сфера, де вони всі поєднуються. Але це відчуття, що Збройні сили, захисники й захисниці роблять набагато більше. Неймовірно. Це не до порівняння для кожного. І кожен може сказати: "Та я кину прощай, зброє. Кину ту гвинтівку і піду додому". То так можна – давай кинемо все, що робимо, хай робить хтось інший? Так не буває. Ти коли прийшов на посаду, перш за все маєш бути чесний перед собою і маєш виконати ту роботу, яку тобі доручають. На тебе були якісь сподівання. Я так на це дивлюся: якщо взявся, то роби. Є ті, кому набагато важче.

Ви згадали про смерть сина. Це дуже важка тема. Я розумію, що це приватне переживання, але це справді велика втрата. Як вам вдається вийти з цього. У кожного індивідуальна траєкторія. Ви пішли напрямком розвитку мистецтва, не лише для себе. Тобто не купити умовного Ван Гога, так, і милуватися. Ви долучилися до створення важливого артпроєкту. Як ви взагалі переносили і переносите цю терапію мистецтвом? Тому що навантажень ніхто не скасовував. 

У мене син вчився на культурології в УКУ. Я з ним проходив майже всю програму. Це було надзвичайно цікаво. Він був фанатом театру, просто фанатом. І мріяв бути режисером. Але так склалося, що була війна і він просто пропустив подачу документів у Карпенка-Карого. Подивився, куди можна подати документи, щось ближче до культурології або театру. Вибрав УКУ, вступив. Йому дуже подобалось навчання. 

Він вибрав чи родина вибрала?

Він. Він навіть нікому не сказав. У Карпенка-Карого пропустив подачу, бо там швидше там треба було здавати, творчий конкурс був, він просто не знав, війна вже була. Він фанатично любив навчання, був у захваті від того, чим займається. І для нього театр був, думаю, його покликанням. Але він учився на культурології. 

Він ще коли був живий, ми обговорили з ним: давай попробуємо зробити галерею, мистецьку галерею. Але не просто показувати картини чи робити виставки, а давати сенси. Простір має мати сенс. Коли ти заходиш і виходиш, ти маєш щось звідти витягнути, не тільки малюнок і картину.

Це була така ідея, і ми її сотворили. Коли ми говоримо про простір, про Zenyk Art Gallery. Ідея залишилася – не тільки показати мистецтво, показати українське мистецтво, а з іншої сторони – коли ти відвідуєш цю галерею, що тобі залишилася, напевно, думка, яку недовисловили, щоб ти міг сам її додумати, щоб вона тебе не залишила байдужою. 

У кожному з нас, напевно, живе маленька дівчинка чи хлопчик, з дитинства, зі своїми мріями, бажаннями. Дуже часто ми його втрачаємо, коли дорослішаємо, це дитяче сприйняття світу. А воно не дитяче, не просте. Воно дитяче в тому, що немає бар'єрів, ти розумієш, що тобі все під силу. Мені хотілося б, щоб ця галерея, коли ти заходиш, відроджувала в нас це відчуття того, що ми щось можемо змінити, що ми щось хочемо змінити. Щоб повертало в нас відчуття небайдужості і бажання прекрасного. Думаю, що моєму сину це дуже сподобалося б – те, що люди не залишаються байдужими ні до чужого горя, бо його немає, ні до чужого щастя. І відроджують у собі це відчуття прекрасного.

Як то кажуть, не будьте теплими, будьте холодними чи гарячими. Дякую вам за цю розмову.