Після операції мене поклали в палату під № 13. Лежи собі й одужуй, так ні – мені треба багато думати. З дівчинкою на сусідньому ліжку ми багато часу проводимо вдвох, тож щоб якось коротати дні поміж процедурами і знеболенням, багато розмовляємо.
"Де був Бог, коли мені було боляче?" – запитує в мене приятелька по нещастю. Навіть тут і навіть за таких обставин я змушена відповідати на такі запитання…
Вибачте, якщо комусь зараз зламаю світоглядну систему. Не хочу повірити, що ми всі на цій планеті на випробному терміні, в якомусь концтаборі, де немає місця для радості, але я не думаю, що наші страждання – за гріхи.
Я уникаю розмов про психосоматику з багатьох причин. У мене хронічний нежить – значить, моя душа плаче? Really? Люди, ви серйозно? Звідки у вас ці знання? Зі зливних бачків у мережі чи з книжки, придбаної в підземному переході? А ви в курсі моєї історії, щоб ставити діагноз?
У церковному середовищі популярна схожа думка "Викорінюй гріх – і хвороба зникне". Дисклеймер: я не закликаю грішити! Але думати – закликаю. І так, покаяння зцілює. Душу найперше. Чи тіло – питання індивідуального порядку. Проте не хочу робити покаяння інструментом для маніпуляції за типом "я тобі, Боже, покаюся, а Ти мені, Боже, дай чудодійне зцілення". Таке покаяння – не духовна практика зовсім, а товарно-грошові відносини.
Не подумайте, я теж за холістичний підхід і гармонійні речі. Але ці всі модні нині нейропсихофізіологічні дослідження і наше побутове "пішла виробляти дофамін" часом доводять до бажання оглухнути. Лікарі сумніваються, призначають обстеження, щоб щось зрозуміти, радяться з колегами, перечитують гори літератури, а тут тобі проста тітка може вальнути в лоб, що тобі бракує.
Я не хочу, щоб моє душевне, емоційне і психоемоційне життя зводили до фізіологічних механізмів.
Не заперечую фізіології, а пропоную піднятися на рівень вище. До розуміння того, що про психосоматику говорять тоді, коли в людини є соматичні симптоми, причини яких не знайдено на медичному рівні.
Я не маю образ на колишнього, і моя психіка не скалічена свекрухою. У мене органічні зміни, а не панічні атаки, депресія тощо. Рsycho – то не neuro. Це як дроти в компі і софт. Старі-добрі люди в білих халатах чудово дають собі ради зі мною. І так, вони в курсі, що "всі хвороби від нервів". У них у медвишах навіть спеціальний курс неврології читають.
Так, багато тривоги – це на психофізіологічному рівні порушення кровообігу, спазм діафрагми, гірша регуляція вегетативної нервової системи і гладкої мускулатури. А проявляється цей букет у кожного по-своєму – в когось синдром подразненого кишківника, а в когось – напади астми.
Якщо проаналізувати житія святих, можна запросто дізнатися, що святі теж хворіли, серйозно так хворіли, включно з онкологією та інфекційними хворобами.
У церкві деяких навіть спеціально іменували титулом "багатостраждальний" – наприклад, Йов Багатостраждальний. От тому я проти самовпевненої звички психологів пояснювати світ безапеляційно й остаточно. Психологи і християни, не завжди вдається взяти все і всіх і підгребти все під спільний знаменник. Люди, які ходять до церкви, мали б це розуміти.
Я не знаю, як перевірити психосоматику. Як залізти людину в голову і переконатися, що аутоагресія стала причиною раку? У жодному разі не заперечую чудес!
Євангеліє наповнене чудесами, але магічний спосіб мислення "я покаюся і зцілюся" інфантильний. Він підриває віру в Бога на корені.
А якщо не зцілишся, тоді що? Зміниш релігію? Відімстиш Богові? Знов повернешся до старого, за попередній помилковий спосіб мислення і будеш грішити? Як на мене, це чистої води єресь.
Я маю покаятися тому, що не можу більше так жити, тому що захлинаюсь у темних водах своїх помилкових суджень, бо не можу без світлих риз, які може подати мені тільки Бог. Зцілення тут – "побічний ефект", воно може настати, а може й ні. Мене це не має обходити.
Я не хочу хотіти Божих дарів більше, ніж Самого Бога.
Я не хочу здоров'я більше, ніж того, що маю здобути через хвороби й біль.
Я приймаю свій діагноз і вчуся жити з тим набором якостей, які потрібні для цього. Я щаслива.
Я не хочу тупати ногою, як дитина в супермаркеті, з вимогою забрати від мене біль, бо він має мене зміцнити і дати щось, без чого не зможу йти далі.
Якщо ти вже з Ним, то ти не вмираєш, а все, що з тобою відбувається – якраз концентроване життя.
Я знаю, що житиму вічно. То що мені хвороба?
Рано чи пізно доведеться переїхати додому. Це те, про що свого часу говорив Іван Златоуст – доторкатися землі лише стопою. Радісно, як балерина, доторкатися стопою землі, голову тримати в небесах і тягнутися туди серцем. Якось так.
***
Я чітко відповідаю на запитання дівчинки, з якою ми лежали вдвох після операції, коли ми сидимо в затишному кафе і неспішно п’ємо своє лате, намакіяжені й у сукнях. Може, так їй буде зрозуміліше, легше сприйняти, коли ми побороли усе, і ніщо, крім хірургічних рубців, нам не нагадує про біль. Бо Він там був, я відчувала це спинним мозком чи ще якимось із органів чуття. Сама я не справилася б.
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал