Знайома підписалася на челендж з написання книг. Емоційно розказувала, як її надихає тренерка, ходила вся така піднесена. Минуло три роки, а книги досі нема. Щоб написати книгу, треба сісти і писати, а не всім навколо розказувати, що пишеш книгу. Отак сісти і писати, бо писання - це пекельний труд. Хто писав, той знає. Писати і злитися, коли сечовий міхур розпирає, а ти мусиш закінчити мислю, бо боїшся загубити її дорогою в туалет. Я сказала вам це безкоштовно.
Мотиваційні тренінги - суцільний булшит. Якщо ви не хочете писати, ви не будете цього робити. По собі знаю. Завжди буде то щось - то світло вимкнули, то фейсбук увімкнувся. Мені-от завжди треба 8-й день тижня і 25 годину в добі.
Час, який ми так нещадно звинувачуємо у втечі, насправді є. Немає нас.
Немає тут-і-тепер, у цьому моменті. Коли я обідаю, я не встигаю побути в обідній перерві, відчути смаку рагу. Думками я десь далеко, думки плутаються і розбрідаються, як вівці полониною. Тому я їх не чую, своїх же думок. Бо мене нема, хоча час є - аж ціла обідня перерва. Я хочу все встигнути - дві роботи, вилизана хатинка, доглянутий кіт і кімнатні рослини, а ще прочитані книжкові новинки. Це біг на місці. А понад тим всім мої думки, як сполохані вівці, на них нанизуються все нові, ще недодумані. Пласт за пластом, день за днем…
Я все частіше помічаю, що живу якось повз своє життя, дивлюся крізь співрозмовника, святкую дату повз саму дату. Я наче й тут, але не тут. Усе частіше кажу "умгу", хоча подумки я вже у наступному пунктику плану на сьогодні. Жабка-пострибайка, яка гребе проти течії, бо не може здогнати себе, доганяючи інших. Але життя - це не лише перелік завдань і планів на 21 лютого. Треба ще залишати місце для несподіванок.
Може, не варто встигати все?
Може, достатньо для початку просто почитати щось? Остаточно відпустило, коли опустила весла. Течія понесла вниз, рівною поверхнею. Я помітила людей, на яких дратувалася, бо через їх потреби не встигаю виконувати свій план підкорення Всесвіту.
Прийшов кіт, влягнувся поруч і тихо замуркотів. Я дозволила собі відволіктися від книжки і просто послухати кота. Перестала фіксувати час, який у мене "відбирали". На лоджії були я, кіт, книжка і час. Ми всі були одне в одного, навіть час, якого раніше вічно бракувало. Виявляється, виріс Ірис, а з ним і його тигрячі смужки навколо мордочки. Який він красунчик тепер! Дерева під лоджією теж виросли за цю зиму. Цікаво, а яблук цього року теж буде більше? А це не так і погано - не бігти і не гребти проти течії, просто гладити кота і згадувати смак яблук…
Виявляється, трофей не в кінці марафону, кайф можна отримати у процесі бігу.
Я більше не біжу. Фіалки по дорозі цікавіші, ніж нагороди чемпіонів марафону. Тому я на них відволікаюся і не почуваюся винною. Зараз я точно знаю, куди і коли мені треба. Довелося викинути усі на світі планувальники і навіть зректися google-календаря. Дихати стало легше.
У той день я читала про Антонія Великого. Якось учень запитав святого, що йому робити, щоб спастися. Антоній каже лише про три речі: не надійся на власну праведність, пильнуй язик з животом і не шкодуй за тим, що минуло. Ніяких тобі "7 лайфхаків", "програми саморозвитку" і тому подібного словоблуддя. Антоній не розписує учневі покрокових інструкцій, його правила універсальні, він не каже йому піти із задушливого офісу, купити книжку з рецептами на всі випадки життя, влаштувати собі шопінг, купити тур на Балі, змінити стрижку чи ще якусь голівудську маячню. Якщо спосіб справжній, то він не зажди красивий чи зручний, не завжди передбачає спецефекти. Спосіб Антонія просто не про форму, а про підхід. Я вимкнула wi-fi і пірнула у житія святих. Надовго так залипла… От як так стається, що древні знають про мене більше ніж мої сучасники з facebook?
Люблю житія святих, бо тут нема відточених правил і алгоритмів, набору інструментів і правил.
Тут мало порад, але багато порадників, вони більше діють, ніж говорять, і це вражає більше, ніж красиво складені слова і метафори. Тут повно різних людей і різних сценаріїв, і кожен з них - правильний. Якою дорогою не підеш - кожна веде до цілі. Люблю слова, але ще більше люблю тих, хто пізнав силу слова – вони більше мовчать. І тихо змінюють світ, не здіймаючи галасу.
Перечитала всі частини "Хронік Нарнії", "Гаррі Поттера"і решту предовгих книжок, від яких люди зазвичай втомлюються. Дивлюся повільні фільми Фелліні і Бергмана, які знуджують покоління Інста. Ще зі школи ненавиджу хрестоматії з нудними переказами.
Я люблю історії, мені потрібні усі ці дрібниці, хитросплетіння сюжетів, а не збірники готових порад на всі випадки життя. Єдині інструкції, які визнаю – кулінарні і аптечні рецепти. Люблю історії, навіть коли вони довгі. Ви помічали коли-небудь, як поводиться серце, коли вирушаєш у подорож з героєм сторінка за сторінкою, яких перевтілень зазнаєш, коли йдеш за ним слідом?
Історії – це якась фізіологічна штука, щось дуже природнє відбувається з людиною, коли вона ув’язується у зав'язку-кульмінацію-розв'язку...
Ми вирішуємо свою драму, проживаючи драму героя.
Сучасні люди придумали собі багато зайвих і непотрібних слів. Це лише спосіб вбивати час, якого у людей не було удосталь ніколи. Святі це розуміли. А лайфкоучі?..
Але я порушила друге правило Антонія. Йду трохи почитаю, а то щось много букоффф розвела.
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал