Мене, що все своє дитяче та юнацьке життя, – від першого по останній день шкільних літніх канікул провадила у бабусі й дідуся на сході, і яку подекуди дражнили "золотим вереснем", це геть не бентежило. Швидше навпаки, давало "плюси", бо завжди могла розповісти одноліткам тут і там щось, що видавалося їм дуже незвичним.
"Класно тобі!", – чула часто у підсумку тих розповідей і думала: "А що? Мені й справді класно". Бонус їздити туди-сюди, бачити те, чого не можуть побачити інші, пізнавати і потім ділитися, робило мою особу більш цікавою, ніж могло би бути. Тим більше, що кудись їздити влітку ще, окрім як до найрідніших із Заходу на Схід, моя сім'я не практикувала. Єдине некласно, що під час дитячих конфліктів – як спосіб образити – могло пролунати – "бандерівка" чи "східнячка". І проблемою, власне, були не слова, а те, як вони вимовлялися.
Фото: Петро Рибчук
Батьки у пояснення не заглиблювалися. А як правило, переводили розмову на інше. Це вже потім, коли Союз перестане існувати, я дізнаюся, що по лінії мами маю не лише прапрадіда священника, чий рід дав українській культурі доволі гучні імена, а й родичів-бандерівців. А по лінії тата – розкуркулених газдів, що пережили усі жахи радянської дійсності. Або не пережили. Мій дідусь та його рідний брат – єдині, хто вижив із найближчої родини на 13 осіб під час Голодомору, і то тільки тому, що, рятуючи власні життя, будували у цей час Дніпрогес, марно сподіваючись у підсумку допомогти й родині. Що дідусь, який пройшов Другу світову, не просто так навідріз відмовлявся розповідати мені про війну щось інакше, ніж світлі історії про своїх фронтових друзів – упродовж усієї війни водій вантажівки з боєприпасами, він до останніх днів не міг внутрішньо змиритися з тим, що в особистих сутичках – або він їх, або вони його – позбавив життя кількох німців ("а в них же, мабуть, мами, дружини, діти..."), зі звірствами,свідком яких був і які часто супроводжують військові події.
Це вже значно пізніше, коли почне руйнуватися уся тоталітарна махіна, я раптом з'ясую, що "золотий вересень" насправді не "золотий", а "багряний", і що 22 січня – не тільки день, коли народилися Джордж Байрон та Френсіс Бекон, а й такий, коли на Софійському Майдані у Києві Українська народна республіка та Західноукраїнська народна республіка об'єднаються в одну державу. І що це загалом за такі республіки були.
Мені пощастило. Бо в 1990 році теж випало опинитися серед тих, хто, взявшись за руки, утворив "живий ланцюг" на понад 700 км за участі майже півмільйона люду – "Українську хвилю" – від Івано-Франківська аж до столиці. Хвилю, що символізувала єдність України на шляху до її незалежності. А відтак мати нагоду щороку у ці січневі дні вкотре в спогадах переживати те зворушення і піднесення, яке всі тоді відчували. Переживати не на самоті, а з людьми, котрі були поручІ
І знаєте, що всі згадуємо в ці дні найбільше? Що в ту годину, поки тривав ланцюг, думали аж ніяк не про те, що стали учасниками однієї із найбільших такого плану у світовій історії масових акцій. А про те, що ми всі – тут і там – єдині.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.