На всесвітньо відомому Яворівському полігоні, на якому не встиг постріляти і по якому не встиг побігати у касці тільки лінивий український журналіст, навчитися відрізнити американського генерала від генерала українського було справою однієї миті й одного погляду.
Достатньо було українському репортеру чи репортерці, які святково висвітлювали черговий "Щит миру", спитатися у будь-кого з наших військових: а де тут можна поговорити з американським і українським генералами, як відповідь відразу ж вганяла журналістів у легку стадію патріотичного ступору.
– Ось там, бачите, двоє військових у камуфляжі стоять-розмовляють? То – генерали. Отой, що високий та стрункий, ще й на бороді ямка, – то американський. Ну а той, що малий і товстий, як два американських, – той наш, український…
Красива й прекрасна українська журналістка – а українські журналістки всі красиві і прекрасні, крім нежовто-неблакитних мосейчучок, – бігла до різнокаліберних генералів, щиро розмовляла, щиро писала чи монтувала красиві і прекрасні репортажі. Але різниця у обсягах американських і вітчизняних генеральських талій, звісно, в матеріал не вписувалась.
Справедливості ради зауважимо, що неосяжних талій в українській армії все менше. Світлої пам'яті генерал-полковник Геннадій Петрович Воробйов, який пройшов усі командирські посади, від командира взводу – до командувача, але об’ємної талії так і наростив, був зразком у таланті військової людини не розпускатися, стежити за фізичною формою, тримати себе у НАТОвських, якщо так можна сказати, рамках, межах, стандартах… Фактично український генерал Воробйов був бездоганним.
І був у нього не лише тренований залізний торс. У нього було також здорове почуття гідності, примножене здоровим почуттям гумору, іронії, самоіронії. Якось на Яворівському полігоні, де очолював міжнародні навчання "Щит миру" від української сторони, у розмові з репортерами Геннадій Петрович промовив якусь дивну, особливу фразу: "Мені служити навіть моє прізвище не заважає…"
Тобто дослужитися до найвищих посад в українській армії чесній людині, гідному офіцеру прізвище на "ов" не завадило. І комплексів з цього приводу, через це сполучення літер "о" та "в", розумна людина не мала.
Але траплялися й комплекси. Саме інший і чомусь саме круглобокий генерал, що був трішечки під впливом "на бруньках", раптом мимохідь сумно поскаржився вічно усміхненій репортерці: от якби мої батьки за радянських часів, за тамтих совітів, не домалювали до родинного прізвища, що століттями закінчувалося на споконвічне українське "ко", оту кляту літеру "в", і стали на "ов", то був би я тепер вже міністром оборони… Сказав – і ще двічі поспіль трагічно махнув "бруньок" без закуски…
Отака була в генерала особиста орфографічна трагедія в документах і військовій долі.
І можна було б байдуже або ж співчутливо усміхнутися тому українському генералу, якому "зламала кар'єру" одна літера. Та й худнути явно потрібно – український генерал повинен сам бачити, чи начищені в нього сьогодні черевики, а не питати про це в ад’ютанта… І на темі талій ставимо знежирену дієтичну крапку.
Але на кілька моментів з приводу "ко" і "ов"звернути увагу варто.
По-перше, у російсько-радянській армії все саме так і було. Без "ов" – "ні званій, ні чінов". Майбутній командувач Військово-повітряними силами в одному з інтерв'ю зізнався: йому, українцю, який наслужився за уралами й байкалами, командири і кадровики усіх штабних рівнів безсоромно видихали перегаром у тверезе обличчя: "Єслі б ти бил Пєтров, а нє Пєтрєнко, то давно бил би командующім".
По-друге, в Україні, хоча б певний час тому, й справді почали шанувати не суто зовнішні "правильні літери" в кінці прізвища, а правильні мізки, думки, дії, вчинки. І не лише кар’єра генерала Воробйова, а й кар’єра генерала Морозова, першого міністра оборони України, є тому переконливим підтвердження і красномовно про це свідчить.
Але найважливішим видається "по-третє": не ведіться на гарні надвеселі і нестримно жартівливі "мордашки", слова, словосполучення, зовнішні ознаки. Достатньо зрадників – свідомих, підсвідомих, втаємничених і відвертих – з такими "високопатріотичними" прізвищами, що аж зойкнути проситься: «Тарасе ж ти мій ти Григоровичу, та як же ж це так може бути!?". Доволі згадати тих наших "шевченків" москворотих, після чиїх підкреслено антиукраїнських висловів хочеться взяти те паскудство за комір, струсонути й заглушити йому у вухо басом Гмирі: ти, кака, або пельку затули, або прізвище зміни. І навіть складається враження, що тих "шевченків" навмисне таких добирають, аби й самого Кобзаря тим знецінювати.
Чи добирають таки?
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал