У нас відібрано навіть цю втіху, і мусимо вдивлятись у темні небеса під крапання невидимого дощу, з мовчазною надією, що це порятує наші душі. У світі, де клоуни очолюють державу, де мером обирають мерця, де залишають поранених воїнів стікати кров’ю на полі бою, де національна культура обидлячена і віддана на посміх плебсу, що вважає себе елітою, де Різдво і Великдень – лише привід нажертися і напитися – це наче знак, що Господь нас забув. Так, той Господь, якого люди створили за своєю подобою, може, й забув. Минуло вже дві тисячі років, як-не-як. І ніхто не чекає Другого пришестя чи бодай пророка. Свято комерціалізували, храми позолотили, чистоту євангельського вчення відтіснили. Ще ніколи криза християнської церкви не була такою глибокою. Люди втратили віру, ось що найстрашніше. І тому їм тепер страшенно самотньо і важко. Вівці не мають добрих пастирів.
На початку 17 століття у Франції жив священник Вінсент де Поль. Він був селянським сином, і батько продав волів, щоб вивчити хлопця. Вінсент вивчився, заслужив велику повагу як у аристократів, так і простолюду, його запрошували у парафії, які потерпали від браку віри. Та й сам він просився туди. Якось він цілий день сповідав парафіян в одному містечку і йому доповіли, що захворіла ціла родина й нема кому її доглянути. Тут настав час богослужіння, і отець Вінсент розповів цю новину присутнім із закликом допомогти хворим. Служба закінчилась, а оскільки він не знав, як поведе себе незнайома громада, то сам пішов допомагати. Він звернув увагу, що на вулиці дуже багато людей і всі йдуть в один бік, і кожен щось несе у вузлику. Виявилося, що всі йшли допомагати хворій родині.
Священник дуже втішився, а потім йому спало на думку організувати людей так, щоб вони постійно допомагали потребуючим. Створити таке собі братство. Оскільки церква на той час вже була досить бюрократизована, то довелось навіть написати Статут братства міста Шатийон, дуже детальний."Та, чия черга прийде, приготує їжу, віднесе її хворому. Привітається, встановить столик на ліжку, покладе на нього серветку, помиє руки недужому, помолиться разом з ним, налиє в таріль супу, а потім запропонує хворому поїсти і все з любoв’ю, так ніби то її син, або сам Господь…". І ще: "Коли члени братства відвідують хворого бідняка, то зобов’язані дати йому чисту сорочку, принести йому Рoзп’яття, а також що-небудь із меблів і посуду – ті речі, яких він потребує". Так у Шатийоні з’явилось двадцять молодих жінок і дівчат, які називали себе "служницями бідних". Коли настав голод, вони наповнили зерном громадський шпихлір. А під час чуми безстрашно провідували хворих, приносили їм ліки та їжу.
Отцю Вінсенту вистачило всього 9 місяців, щоб із аморальної, безбожної громади зробити правдивий християнський рай. Бо ці нещасні люди нічого так не потребували, як віри, і вхопились за один лиш промінчик, який прорвався з темних небес.
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал