І можна довго слухати багатослівні теревені самозакоханого українського неополітика щодо ситуації в країні та у світі, але варто поставити йому конкретне запитання, як бурхливий потік багатослів’я припиняється вмить, наче хтось перекрив галасливе, але пусте словесне "водопостачання". І конкретної відповіді не дочекаєшся.
Пам’ятаєте, як розповів нам в"Енеїді" український геній Іван Котляревський: "Но греки, як спаливши Трою…"? То, виявляється, не лише Трою спалили безжальні греки. Давньогрецький філософ Сократ своєю мудрістю – "Заговори, щоб я тебе побачив" – "спалив" настільки величезну кількість пустобрехів, що вони вже мали би провести референдум "АнтиСократ" і заборонити згадку про того грека – переважною більшістю. Бо базік – завжди переважна більшість. І саме в промові-розмові людина видає і свою вихованість, і грамотність, і приналежність до певної сфери діяльності, і глибину своєї натури.
Ось просто-таки просяться два приклади з цього приводу. Дві розмови із двома артистами, не побоюся цих слів, – розмовного жанру. Вже й імен їхніх не пригадаю, але головне – запам'яталося.
Один – дуже вдавав із себе "комуніста". Інший – вдавав із себе дуже "націоналіста". А за суттю були однаковісінькі. Дві сторони однієї медалі. Ім’я якій – базікало.
Мій "комуніст" сам запропонував мене підвезти, тому я із вдячності тривалий час їхав мовчки, і не я перший почав… А мій "комуніст"дуже багато говорив про – що природно для такого типу аналітиків – "біндєравцевкаторієразвараваліУкраіну". ОК, сказав я по сучасному. І поставив конкретне запитання: скажи мені просто, скільки ж тих нехороших "біндєравцев" в українському списку Forbes? Ну, хоча б у першій десятці?
Давай, перерахуй. За прізвищами їхніми – "біндєравськими"?
Конкретне запитання вимагало конкретної відповіді, але бойовий щодо побазікати"комуніст" пішов іншим шляхом, адже це було дуже по-ленінськи. Тому він ще й по-сталінськи – люльки із "Герцеговиною-Флор" лише бракувало у руці – грізно подивився мені у вічі. І чітко відбив перший мій критичний удар: "Ти што та нє то гаваріш! Вот ми, камуністи-лєнінци…".
Але в мене виникло друге ударне питаннячко, котрим я "лєнінца" одразу й довів до суто"комуністичного"екстазу. Кажу йому по-НАТОвськи "окей" і запитую конкретно про Лєніна. Скажи мені просто: у якій саме книжці 55-томника вождя світового пролетаріату треба шукати, наприклад, роботу "Что делать?".
Сталін в очах мого "комуніста" налився кров’ю 37-го року минулого століття, і далі, ніж до найближчої стінки, мене б не довели.
Втрачати мені – майже репресованому майже троцькісту-ревізіоністу – було вже нічого, тому я додав неделікатно: а робота"С чего начать?" – у якому томі безсмертного наслєдія Лєніна у синіх твердих палітурках?
"Комуніст-керманич" сказав "слішком много знаєш" і готовий був вибухнути праведним гнівом пролетаріїв, яких так не любив булгаковський професор Преображенський…
Але раптом платівка помінялася буквально на 180… "Тебе нада к нам на сабранія – ти Лєніна харашо знаєш…".
Але я вкрай шаную незаплямоване ім’я незалежного експерта з лєнінського спадку і тому поставив крапку: "От тому мені й не потрібно до вас, що я Лєніна добре знаю".
Логічно, що машина автоматично за такої розстановки політичних сил і поглядів не змогла рухатися далі й зупинилася, я був перепрошений за межі острова "комуністичної" свободи, і решту маршруту пощастило подолати вільним, незаангажованим і на свіжому повітрі. Не виключаю, що в спину я був розстріляний традиційною комуністичною кулею: "біндеравєц!"
Дещо подібне, але без транспорту, сталося згодом і теж давненько у спілкуванні із "націоналістом". Після мого конкретного запиту – "яку назву має праця Бандери щодо перспектив української революції?" – я був спочатку випробуваний цунамі слів про "ми – націоналісти", а потім просто охрещений "комунякою". Думаю, й тут мені до стінки залишалися лічені кроки…
…О, скільки ж то їх в Україні, хто готовий називати і називає себе іменами яких завгодно партій і течій, як писав Шевченко, "аж потіють, так товпляться, щоб то ближче стати" до влади, до корита, до "хоч пів дулі, аби під самую пику"!.. Перебігають – мов щури від смітника до смітника, – од партії до партії, а щойно з’являється якийсь новий галахвастий панок, то вже лижуть йому зелений чобіт.
І коли вкотре відчуваю легковажне "ми – українці", "ми – патріоти", "ми – онуки Тараса" – з якихось остогидлих непереконливих вуст, хочеться безхитрісно запитати: а як, брате, починається поема "Сон"?
А як завершується?
А як Чубинський розпочав другий катрен?..
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал