Корінний івано-франківець, письменник і колумніст, лауреат цьогорічної Шевченківської премії в галузі літератури Тарас Прохасько в коментарі для "Еспресо.Захід" розповідає про найважливіші події минулого тижня, які зачіпають його, як і кожного мешканця Івано-Франківська та активного громадянина. Наша розмова про дивну суміш свят в Україні, коли президент вітає і з єврейською Ханукою, і з Днем святого Миколая, а на державному рівні відзначають «католицьке» Різдво, і про те, що нині є важливішим для українського суспільства – демонстрація відкритості та мультикультурності чи збереження етнічних кодів давньої традиції.
Цього року якось особливо стала відчутною парадоксальність країни, в якій ми живемо: щойно майже на державному рівні відзначали Хануку, тепер готуємося 25 грудня святкувати Різдво, і поміж тим кладемо один одному під подушки подарунки "від Миколая". То така демонстрація відкритості України та її мультикультурності чи втрата якоїсь основи? Що відбувається?
Як на мене, це є виявленням того, що у цій сфері політика держави є дуже, як казали ще в часи Кучми, багатовекторною, хоча тоді це мало трохи інший сенс. Така невизначеність державної лінії і намагання зробити державну політику унікально толерантною, всебічною, що нібито є нормальним прагненням для демократичної країни, призводить до розмивання і втрати чіткості. І найбільшим виразником цього є власне два християнські Різдва. У ситуації такого роздвоєння християнського календаря, при якому, зрештою, не йдеться про аж такі сутнісні речі, як постулати віри, а лише про механічні речі, обряди, які, як виявляється, є дуже консервативними, держава не наважується зробити чіткий крок, а намагається зберегти цю багатовекторність, яка в певних моментах доходить до можливостей маніпулювати цими протиріччями.
Державна політика мала би бути більш чіткою: якщо вже обрали православний календар, то свята на державному рівні – за участю уряду, вихідним днем і рештою атрибутів – мали би бути якось чіткіше визначеними і прив’язаними до дат. Якісь єврейські свята, а також, не виключено, у недалекому майбутньому й мусульманські свята, можуть існувати в Україні, але не на державному рівні. Держава повинна зберегти певну лінію у своєму світогляді, при цьому даючи можливість всім вірним іншого світобачення вільного відзначення своїх дат із релігійного календаря, але без їх виведення у ранг загальнонаціональних свят. Це була би правильна політика, коли держава показує свою сутність та ідеологію.
Крім усього іншого, така політика всеїдності демонструє, на жаль, реальний стан наповнення цих свят релігійним чи побожним сенсом. Так відбувається в усьому християнському світі – ці свята стають щораз менше приводом для практик релігійних, а стають приводом споживацького виказу своєї любові чи віри. Така мова споживацтва притаманна багатьом людям, які в інший спосіб не можуть показати своїх добрих намірів, доброти й уважності, й останнім часом вона стає все виразнішою. Миколая, одне Різдво, друге – це перетворюється на таке суцільне свято споживання.
Наскільки важливими є певні традиції для власної ідентифікації? Чи можна почуватися українцем і не відповідати певним стереотипам?
З цього приводу цікавою була така ситуація з минулого, коли у 1920-1930 роках Митрополит Шептицький наполягав на тому, щоб українські робітники, які вже на той час стало дуже багато у вугільних районах Західної Європи, особливо в Сілезії, Бельгії, Франції, не забували дбати про святочні дні, пов’язані з рідною церквою. Він тоді звертався до них, говорив про розуміння їхньої ситуації і намагався виборювати для українських робітників у тих країнах такий графік роботи, щоб вони не виходили до праці в дні Різдва чи інших великих свят, які передбачали святочність у тому церковному сенсі – богослужіння, розважання (тобто роздуми і медитації), а не заробляння грошей.
Оскільки християнство в Україні виникло не на порожньому місці, то всі символи і традиції, які перейняло українське християнство, його побожна обрядовість були продовженням етнічної ідентичності і тримали певні культурні коди нації. Сучасні духовні практики набули якогось постмодерного значення, і люди, які по-справжньому їх практикують, стали маргіналами у суспільстві, не складаючи його основу. Але навіть тепер, коли вони наповнені новими ідеями та духом часу, всі ці обрядові форми все ще відіграють передовсім кодову функцію, вони прив’язують до національної традиції. Незважаючи на те, що з точки зору віри і побожності, ці речі втратили своє наповнення і сенс, але хоч в такий спосіб вони залишаються важливими для власної ідентифікації.
У теперішніх умовах можна дійти не тільки до втрати самоідентифікації, а й до роздвоєння особистості: як поєднати західного Санта-Клауса, від імені якого роблять подарунки на католицьке Різдво, з нашим святим Миколаєм, які ніби є однією й тією ж особою в різних іпостасях?
Ти ще забув додати, що їх все ж таки є троє, бо нікуди не подівся Дід Мороз (сміється). І часто навіть у межах однієї родини всі ці персонажі якось поєднуються в дитячій голові, що призводить до непорозумінь. Але це, ніби, й не є чимось новим, тому що так зване двовір’я завжди було однією з головних рис українського духовного життя. І в часи найзатятішого християнства не переставали існувати якісь поганські речі, тому для українців це є досить звично.
Нещодавно було багато галасу через те, що в Києві головну ялинку прикрасили чарівницьким капелюхом, а не традиційною різдвяною зіркою. А як ти ставишся до таких експериментів? Про що вони свідчать, як думаєш?
Це є виявом власне того, що всі ці святкові речі стають все більш розмитими в сенсі ідей, вони стають щораз менше християнськими в ідеологічному сенсі. Святкування все більше набувають постмодерного, споживацько-естетичного характеру. Людям, які працюють у цій сфері, залежить на тому, як працює ця споживацька естетика, вони орієнтуються на тренди. Тепер у цілому світі, так би мовити, «нове поганство» стало найкомерційнішою і масовою духовною темою. Відбувається змішування християнства і міфічних істот та світів.
Коли ж на ялинці в Києві повернули різдвяну зірку – це було ознакою того, що консерватизм, чуття хоч якоїсь наближеності до християнства все ще не втрачено. Все таки в основі цих святкувань залишаються символи християнські. І навіть радянська червона зірка на верхівці ялинки менше суперечила загальній впізнаваності символу Різдва, яким є власне зірка, а не якісь чари. Важливо розрізняти чуда в християнстві і фантазійні чи язичницькі чари та чудеса. Їх намагаються поєднати, бо це дає дорогу споживацькому щастю, але глибинні речі спрацьовують навіть на такому рівні. Тому я не обурююся позицією консерваторів, які були за збереження цих символів.
Розмовляв Богдан Скаврон
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал