У Великому Місті живе багато людей – великих і малих, працьовитих і лінивих, балакучих і мовчазних, християн, євреїв, мусульман і всяких інших. Вони всі разом вирішили, що їм добре ведеться у державі Україна. Велика частина з них святкує не якесь ефемерне свято Різдво, а Різдво Христове. Відтак готується до цього народження дуже особливо – намагається примиритися з сусідами і родичами, пере штори, відмиває хату і пече п’ять пляцків і гори пампухів для колядників. Інші мешканці Великого Міста не заважають і розуміють їх радість. Бо у них теж є свята, які багато для них означають. Проте є частина мешканців Великого Міста, яким все одно, чий день народження святкувати і яку вечірку влаштовувати, лиш би концепція була щораз новіша. Тому вони не дуже пильнують, щоб усе мало значення. Тоді на ялинці у знаковому місці, на Софійській площі, з'являється капелюх замість зірки. Зірка, яка веде до Новонародженого, нам вже не потрібна? Волхвам, наймудрішим із мудрих, дві тисячі років тому була потрібна, а нам, які вже всі розуми поїли, – ні? Нас не цікавить дорога, яка веде до Христа?..
***
Люди, якщо ви підписуєте документи, в яких чорним по білому написано, що тепер триває 2020 рік, то мушу вас розчарувати – ви визнаєте Христа, бо літочислення ведемо від Його народження – подобається вам це чи ні. Перепрошую, панове атеїсти і їх молодші брати.
Якщо ви хочете мати вихідні у січні, то ви визнаєте Христа і все, що з Ним сталося у ці дні.
Якщо ви також хочете дива у найхолоднішу пору року, то вам теж до нас.
Бо немає якогось ефемерного свята – є Різдво Христове. І весь цей галас наприкінці року – через Нього. Де вам про це написати, щоб до вас нарешті дійшло?
Бо немає ефемерного "свята", немає якоїсь "казки", про яку говорять у книжках і фільмах, немає ніяких "див" – є лише найбільше диво приходу Бога на землю. "Дива" ж існують хіба у фільмах, в яких майстри соцреалізму помітили чудо у знайомстві двох людей, які чомусь переплутали квартири у різних містах. Але це не диво з точки зору Вічності. Це маскультовий продукт і не більше.
По-людськи жаль розчарованих людей, які ведуться на спецефекти. Добре знаю, від кого вони походять.
Я не хочу казки раз на рік – я хочу реальної точки опори, якою і став мій Бог, який приходить у світ безпомічним Немовлям і решту року росте зі мною, дає мені сили вистояти у буднях і подолати моїх монстрів.
Поганий ерзац, панове піарники! Ні "Сам удома", ні "Іронія долі" не можуть заповнити порожнечу у моїй душі, дати відповіді на мої екзистенційні пошуки.
Ялинка – це лише ялинка. Тут я згідна. Але у нашій багатющій культурі все трохи не так. Сніп жита стає Дідухом, каша з пшениці і з маком стає кутею, картонний вертеп нагадує про подію двотисячолітньої давності… Відчуваєте? Відчуваєте, як земне говорить про небесне? Наші предки "знали щось", коли надавали значення маленьким речам. Образи, символи і метафори мають значення. Вони існують не самі по собі, вони завжди походять від світогляду, який схильний відчувати небо.
Воно, здавалося б, маленьке, але відомо, хто ховається у деталях. Сантиметр за сантиметром, метр за метром нашої території ми віддаємо темним силам. Все відбувається тихо і непомітно, спочатку на рівні концепцій і костюмів, далі – на рівні душ. Не помічали такого? Усе має значення. Пам'ятаєте про вірність у малому? Так-ось, це правило поширюється і на ялинку. Бо дуже легко насправді опинитися у хороводі традицій і не вистояти, ще легше у цьому всьому загубити Христа за навалою персонажів, символів і костюмів.
Якщо дуже Його шукаєш, то тримаєшся навіть за маленькі речі, навіть за Його зірку на ялинці.
Як треба, та зірка може стати такою, що вказує шлях – як це було дві тисячі років тому з волхвами.
Просто зрозумійте, зірка на ялинці – не просто традиція. Різдвяну зірку традиційно вішали як символ Христа, Який приходить у цей світ. Бо нашим предкам в час Різдва все нагадувало про Христа, все їм хотілося зодягнути у євангельські символи. Послухайте колядки – там якщо не "радуйся, земле", то "нова радість стала". Але завжди тут про глибоку онтологічну радість від того, що людина не сама на цій синій холодній планеті.
А про що капелюх? Мені – про те, що ми, сучасні українці, насмикали звідусіль традицій, символів і зробили у себе вінегрет з усього цього. А потім ходимо до психоаналітиків і не розуміємо, що з нами не так… Може, часом достатньо залишатися собою і не намагатися приміряти на себе чужі ролі, коли у нас є своя, не гірша, а вже тисячолітня? Може, вистачить взувати чужі капці і ходити чужими дорогами?
Фото: Іван Сидор/фейсбук
Капелюх на ялинці – це не про художню цінність ідеї.
Капелюх сьогодні якраз про те, що Різдво щороку стає все менш позбавлене Христа.
Для тих, хто точно Христовий, це не кінець світу – це я знаю точно. Християни ще й не таке витримували. Але це точно гол у свої ворота – ті, хто воював з Христом, добре не закінчували. Про це говорить історія, яка чомусь не вчить нас нічому. Якщо не знаєте, з чим маєте справу, краще не лізьте. Бо тут, як з розеткою – ви можете не знати фізики, але по пальцях отримаєте точно.
Я не дуже розумію маркетингового Різдва, хоча сама багато років працювала у цій сфері. І мені дуже болить, що саме ця сфера приносить у наш із вами світ стільки розчарування. Завжди казала: якщо хочете бути креативними, будь ласка. Тут до ваших послуг багатезна культура, де предостатньо символів і знаків, які можуть промовляти до цільової аудиторії. Але ніт, то не модно "копирсатися у візантійщині"…
Зберігаю оптимізм, бо чудово знаю, що Різдво витримає. Бо "казки" так і залишаться казками, "дива" так і залишаться дивами, а Різдво – це завжди світло, яке змінює. Для себе я точно знаю, що справжнє завжди перемагає. На те воно і Різдво.
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал