Якщо тобі боляче читати в новинах про отримання громадянами в Криму і на Донбасі російських паспортів, якщо тебе охоплює розпач від угорських прапорів на державних установах у Берегово, обурює звістка про те, що депутати на тому ж Закарпатті на відкритті сесії співають не український гімн, а гімн чужої держави, – це нормально, природно, по-людськи. Це означає, що ти сприймаєш подібні випадки як особисту моральну травму і хочеш, щоб це зупинили НЕГАЙНО і НАЗАВЖДИ. Бо це вкрай небезпечно і колись приведе до розпаду держави й зовнішньої агресії. Вистачить грошей у "спонсорів" – і кінець Соборності України. А привидом міжнаціональної ворожнечі від того, що на сепаратизм треба реагувати дуже швидко і жорстко, бо це зрада держави, нас можуть лякати тільки чужі їй люди або вороги.
Владі належиться охороняти не лише кордони держави, а й захищати колективну свідомість від того, що називають плюралізмом думок, а насправді є ворожою пропагандою і прихованою війною за душі. Тому так важливо виконувати Конституцію і всілякими ЗМІ, які дедалі частіше переступають червону лінію національної безпеки. Не має значення, хто оплачує домінування сепаратистів на телеканалах, – законів повинні дотримуватися всі. Це – норма, і це гуманно врешті.
У грузинського філософа Мераба Мамардашвілі (1930-1990) знаходимо влучне визначення зрілої людини: "Не шукати винних і не шукати винагороди". Тільки так може розвиватись не лише особистість, а й нація. Україну населяють громадяни з постколоніальною свідомістю, і ця свідомість передається з покоління у покоління не статевим шляхом, а зомбуванням через телебачення, пресу, інтернет, і – що характерно для пострадянського суспільства – через імпорт масової культури. Доки існує Імперія, доти вона прагнутиме повернути на свою орбіту народів-утікачів. Не усвідомлювати цього – тяжкий злочин.
Усі 30 років Незалежності відбувається замороження або й зупинка національного Відродження, без якого неможливо отримати повну й остаточну незалежність. Або й реванш.
Недавні вибори стали правдивим дзеркалом ідентичності українського суспільства, намалювали нам карту, близьку до тієї, яка була перед Помаранчевою революцією. Захід – "козли, которые мешают нам жить". Хіба не так думають про галичан на Сході та Півдні? Це – велика проблема. Нас, галичан, намагаються ізолювати, як ракову пухлину, будь-який прояв патріотизму, захист мовної та релігійної ідентичності розцінюється як сепаратизм.
Натомість ігноруються реальні прояви сепаратизму у прикордонні та центрі. На арені ЗМІ з’являються не розсудливі політики, україноцентричні митці та громадські діячі, а консерви КГБ і ФСБ, яким давно треба було втекти на історичну батьківщину чи сидіти в камері. Це розкладає морально не лише залюблений у дешеву совіцьку ковбасу плебс, а й тих, хто відчуває загрозу й бореться проти неї, офіруючи своє життя і нервові клітини. І якби я мала змогу публічно задати питання кожній владі в Україні, а не лише цій, останнього призову, вистачило б одного: "Яку частину суспільства ви вважаєте своїми союзниками?". Частину, а не ціле суспільство, на жаль. Бо тепер не той час, щоб розкидати каміння на полі. Наріжний камінь не загублено, не втрачено, він просто відкинутий на узбіччя.