Саме цього дня 1861 року на Львівський вокзал прибув перший потяг з Відня. Як тоді писала "Gazeta Lwowska", Східна Галичина поєдналася з цивілізованою Європою. Трохи пізніше, 1866 року, збудували залізничну гілку Львів – Чернівці. І це назавжди змінило життя у селах і містечках, розташованих уздовж колії.
Я теж виросла в селі при колії. І дуже довго не розуміла, як люди живуть там, де не їздять потяги.
У моєму дитинстві вони їздили дуже часто: і звичайні приміські, і товарняки, і "кляси". "Клясами" старші люди називали поїзди дальнього сполучення, в яких були купейні і плацкартні вагони. Але у їхній молодості то були вагони "першої кляси" і "другої кляси". Втім ані мій прадід, який працював на залізниці, ані сусідські бабусі-дідусі майже ніколи не їздили тими "клясами". Бо взагалі нікуди, крім Львова й Ходорова, не їздили.
Проте навіть для тих, хто ніколи нікуди не їхав, потяги визначали ритм життя. Поїхав "другий" поїзд, пора виганяти худобу на пасовисько. Поїхала "десята" (поїзд, який їхав приблизно о десятій), можна повертати худобу додому. Наступним сигналом була "друга" – навіть якщо жінки були далеко в полі, то, зачувши поїзд, йшли додому доїти корів. А як їхала "кляса з долу", тобто з Ходорова, то всі зривались з городу і мчали додому – бо то вже шоста і зараз будуть "Багаті теж плачуть".
Коли ми були дітьми, то вибігали на вулицю зустрічати людей, які йшли з поїзда. Особливо ввечері, бо обов'язково приїжджала з роботи чиясь мама, тато чи бабуся. Якщо йшов хтось незнайомий, то відразу ж проводили розслідування: хто такий і до кого приїхав. Це вже потім, коли почали виїжджати на заробітки, ряди тих, що "йдуть з поїзда" поріділи.
Ми настільки звикли до колії, що не звертали уваги ні на дзвін кришталю у "стінці", коли їхав товарний, ні на тріщини у стелі, які періодично з'являлись і їх до свят треба було зашпаклювати й забілити. Навіть до школи ми часто ходили по колії, а не по дорозі, щоб не вимащувати черевики болотом. Бувало зі школи вертались також поїздом (їхати треба було одну зупинку). У центрі села була велика залізнична станція з квитковими касами та залом очікування. І ми там товклись після школи, поки чекали поїзда (хоча за той час можна було й пішки дійти)...
То були 1990-ті, підприємства закривалися, люди все менше їздили на роботу, швидкі поїзди перестали зупинятись у селі, квиткові каси закрили. Відтак навіть на приміські поїзди люди перестали купувати квитки (бо ніде), а провідники, які ходили по вагонах, ніколи не вимагали платити повну вартість. Зрозуміло, що за таких умов перевезення були збитковими, тож і кількість поїздів, і кількість вагонів зменшилась. Хоча потяги часом їздили напханими, як консервні банки. Ми дивуємось, споглядаючи фото поїздів з Індії, де люди "стирчать" навіть з вікон. Але в студентські роки були випадки, коли ми також затягували друзів через вікно, бо через двері не влазили! А за годину поїздки влаштовували справжні картярські баталії! У поїздах знайомились, з'ясовували стосунки (аж до трагічних наслідків), купували "Гуллівери" (три цукерки на гривню)...
Я уже давно не маю потреби щодня їздити потягом. Але моя мама досі щодня добирається ним на роботу і з роботи. Вона працює в лікарні і її зміна починається о 8.00. Аби встигнути на роботу, виходить з дому в шостій ранку. Жодна маршрутка у такий час ще не їздить. Люди, які працюють у Львові двірниками, виїжджають ще швидше. Тому перший поїзд, який вранці їде на Львів, жартома називають "рейс Віники". Бо більшість двірників, які працюють на Сихові і Новому Львові, добираються саме цим поїздом. І коли оголосили карантин та зупинили рух поїздів, село наче паралізувало. Багатьом довелось піти у відпустку за власний рахунок, бо нічим було добратися на роботу. А в магазинчику біля нас несподівано швидко закінчувались продукти. Бо поки їздили поїзди, люди купували продукти дорогою з роботи чи спеціально їздили на закупи. А деякі речі і взагалі звикли купувати в поїзді.
Так, більшість пасажирів приміських поїздів – пільговики, які їздять на роботу тільки тому, що можуть їхати безплатно. І через це приміські перевезення "стабільно збиткові". Але якщо раптом скасувати безплатний проїзд для пенсіонерів, навряд чи електрички стануть раптом прибутковими. Уявіть бабусю, яка везе на продаж городину. Везе рівно стільки, скільки можна нести в руках. Якщо їй доведеться заплатити ще 50-70 грн за дорогу в обидва боки, то навряд чи вона взагалі кудись поїде. Так само і з двірниками чи санітарками. А саме на таких "посадах" працюють пенсіонери, що катаються щодня електричками. Вони і так отримують копійки, а якщо ще й відняти гроші на проїзд, то чи є сенс працювати?
Власне, найбільша проблема в тому, що пасажирські перевезення розглядають у ключі "вигідно-не вигідно", але при цьому забувають про соціальний аспект. Так, можна закрити малодіяльні станції ("Укрзалізниця" планує ліквідувати понад дві сотні таких станцій), і це дасть певну економію компанії. Але як бути з тими селами чи містечками, де ці станції ліквідують? Наприклад, наше село лежить всього за 35 км від Львова. У ЄС це вважається приміською зоною, тож часто туди їздить муніципальний транспорт. Бо все одно всі їдуть на роботу в місто. Але є у нас полустанок "40 км", який, подейкують, можуть ліквідувати. Маршрутка у той кінець села їздить лише за сухої погоди (бо дорога погана). Відтак, якщо цю зупинку ліквідують, то тим, хто працює у Львові, доведеться або винаймати житло в місті (а отже, шукати високооплачувану роботу), або їхати на заробітки. І молоді люди повиїжджають. Бо 35-40 км – це не відстань, якщо є нормальний приміський транспорт. Але це питання мають вирішувати не лише залізничники, а й місцева влада.
Стежте за найважливішими новинами України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на наш Telegram-канал.