Але за "небіжки Австрії" були значно цікавіші забави. Дізналася я про це зі статті Івана Кравецького "До психольогії 1848 року. Справа Ст. Гошовського", опублікованій у 90-му томі "Записок НТШ" за 1909 рік.
Відразу повідомляю, що жоден кіт не постраждав. Небайдужа молодь просто обирала собі жертвою якогось одіозного чиновника і влаштовувала під вікнами серенаду. Уявіть собі кілька сотень молодиків, які свистять, гудуть у дудки, б'ють у барабани чи гупають по залізу, а також нявчать і гавкають. І це триває годинами. На то треба мати нерви із сирівцю, зауважували свідки "котячої музики". Імперська влада байдужа до їхніх протестів, але хоча б у такий спосіб вони привертають увагу до суспільних проблем.
Був ще трохи м’якший тролінг, що називався "робити гусака", коли за високопосадовцем прилаштовувалася вервечка юних збиточників, які супроводжували його, копіюючи його ходу і жести. І вже зовсім жорсткий, коли спійманого чиновника садовили у візок гицлів і змушували гавкати. Поступово ці види тролінгу ненависних урядовців стали популярні і Галичині, особливо на тлі суспільного піднесення під час Весни народів у 1848 році.
Тоді ці акції протесту набули політичних ознак. Навесні 1848 року в Станіславові понад 600 молодих людей змовились влаштувати "котячу серенаду" камеральному раднику Жулавському за його антипольську позицію. Хтось попередив урядовця і він сховався у поліційному відділку, а на розгін протесту надіслав військо. Посеред концерту на молодь напали озброєні жовніри й почали розганяти "музикантів". Австрійська поліція і армія аж ніяк не вписується в той марципановий образ Австро-Угорської монархії, який ліплять тепер для потреб неосвіченого читача деякі наші письменники: вони калічили і вбивали підданих найяснішого цісаря за найневинніший спротив. Досить згадати криваві вибори в Дрогобичі 1911 року, коли стрийський гарнізон розстріляв виборців, яким просто набридло чекати на свою чергу і вони прорвались на виборчу дільницю. Ніхто за це не відповів, до речі. А вибори виграв найкорумпованіший політик, на боці якого стояли нафтові магнати.
15-річного гімназиста Стефана Гошовського вбив жовнір, пробивши карабіном груди. Жорстоко побили старшого чоловіка, який намагався захистити дівчину, за якою гналися жовніри. На протестантів влаштували облаву і ті ховались по дворах і під’їздах. Смерть юного Стефана викликала неймовірний резонанс і об’єднала проти влади всі стани, нації і конфесії, як це було у нас в Києві під час нічного розгону Майдану у 2013 році. Хлопцеві влаштували грандіозний похорон. Його труну несли поляки, українці, євреї. На жалобній відправі були присутні 15 українських священників, промови виголошували польською та українською мовами. Ніхто не лишився осторонь. Преса поширила жахливу вістку по всій імперії, і була начебто призначена комісія для розслідування з Відня. Граф Олександр Дідушицький став одним із найактивніших борців за справедливість. Тут можна було б написати, що одіозний Жулавський, який спровадив військо на станіславівську молодь,був покараний. Але ні – ворон ворону ока не видзьобає. Справа Стефана Гошовського завершилася пшиком, імперські бюрократи її спустили на гальмах. Принаймні, так запевняє автор статті.
Для наших сучасників кривава "котяча музика" є прикладом того, як спільне лихо змушує забувати людей про етнічні, релігійні та соціальні відмінності й об’єднуватися в громаду хоча б на якийсь час. І якщо їм вдається здійснити здвиг, то Система розвалюється і країна змінюється назавжди. Але все вщухає, коли протестне середовище не висуває нових лідерів.