Від того моменту, як усі наші політтабори – не у сенсі таборів військових, дисциплінованих, суворих, а в сенсі таборів дещо розкутих, циганських, ромалезованих, веселеньких – і всі наші політичні будулаї і будулайки зрозуміли цінність місцевих виборів, немає спокою пересічному виборцю.
Виборцям вливають у телеочі і телевуха стільки передвиборчих порад, стільки пропаганди і агітації у всіх правдивих, напівправдивих, неправдивих і зовсім вже брехливих та гібридних проявах, що хотілося б вважати зі свого боку найкращим закликом елементарне: та вимкніть вже, до біса і під три чорти того телевізора!
Але ж ні… Не підіймається рука. Адже, попри розмаїття політичних уподобань і смаків, десь на рівні найпотаємнішої підсвідомої української мрії завмерла і очікує на своє втілення жага побачити – хоча б стрічкою новин внизу екрана – лаконічне повідомлення: той, що "дєдушка із ознаками бабушкі", таки врізав довгоочікуваного дуба. А таке пропустити українцю ніяк не можна.
І тоді залишається остання порада українському виборцю на останній передвиборчий тиждень: вимкніть звук телевізора, спробуйте, не пошкодуєте.
Вимкніть звук телевізора, і, є сподівання, що – за відсутності навантаження телелокшини на телевуха – у виборця нарешті відкриються очі.
Вимкніть, виборцю. Ну, хай хоч на лічені хвилини. Зробіть собі на мить таке сучасне "німе кіно".
І ви побачите те, що заважають бачити завжди новорічні гірлянди красивих політичних словес.
Ось юна пані із завжди гарно укладеною зачіскою і завжди широко розплющеними очима жорстокої вчительки – викладає матеріал аудиторії із таким натиском, наче зараз вимагатиме в учнів конспекти – чи записували, чи робили нотатки, чи покарати всіх за неуважність до її персони? Одна надія – на порив політичного вітру, політичної волі виборців, аби пані разом із парасолем віднесло подалі від київських пагорбів…
Ось бритоголовий рейдероподібний здоровань не випускає ні на мить ключі у кишені просто під куполом сесійної зали… І він постійно вражає загрозливим виразом його украй важкоатлетичного обличчя: таке передчуття, ніби кине-таки ті натруджені ключі і натрудженим тим кулаком затопить у пику політичному опонентові у запалі бурхливої передвиборчої дискусії…
Ну, про те, що відсутність звуку не завадить прочитати на смартфоні життєлюбного нардепа пікантне листування із пікантною дівицею пікантної професії, – нагадувати не варто. І уявляти ті пікантні звуки не комільфо. Як не є комільфо віддавати голоси за оцю політичну пікантність…
Йой, не забудьте переглянути без жодного звуку наших вітчизняних фюрерчиків різних масштабів, погляньте, які вони улесливі і смиренні, коли товчуться по кабінетах в районі мавзолею із протухлим сифілітиком, коли готові цьомати ворожий чобіт і дякувати за милість… І порівняйте, які ж вони грізні і рішучі на своїх каналах – майже алоїзоволодимировичі, бракує лише чорної щіточки політичних вусиків під носом. Жахливі у своїй готовності вітати свого вождя "хайль-пютлєр". І теж прагнуть українських голосів…
Але найдивовижніше спостереження без звуку – за нестримними, невпинними, бо – природними, кривляннями нашого найупевненішого. Непогрішимого. Найвеселішого відповідача на найсерйозніші бібісіпитання. Нашого – якому "хоч патрушевський Оман в глаза, а йому все – роса"…
Тут і казати будь що додаткове – даремно.
Усе – на долоні.
Оце саме та ситуація, коли краще один раз побачити, ніж сто разів почути…
Просто треба вимкнути звук.
І увімкнути очі, розум і совість справді українського виборця…