Макондо накрила епідемія забудькуватості. Мешканці селища стали забувати не просто дати і цифри. Вони забували елементарні речі. З цим патологічним станом макондівці боролися дуже специфічним способом – всюди вішали таблички-нагадування. Доходило до смішного: "Це корова, її треба доїти щоранку, щоб мати молоко, а молоко треба кип’ятити, щоб змішати з кавою й отримати каву з молоком". Але у Макондо не забули про головне – чиясь турботлива рука вивела на одній із таких табличок найважливіше нагадування – "Бог є".
Люди, особливо сучасні, намагаються забути деякі речі, особливо незручні. Це відбувається несвідомо, без декларації намірів, а просто собі так тихо і непомітно, з дня в день…
Ми відвертаємося щоразу, коли бачимо хрест, проїжджаючи у маршрутці, щоб не демонструвати приналежності до своєї релігії, не втратити іміджу
Ми відвертаємося щоразу, коли бачимо хрест, проїжджаючи у маршрутці, щоб не демонструвати приналежності до своєї релігії, не втратити іміджу. Ми уникаємо зображення хреста на пасках, воліємо зліпити квіточки, завитки і все, що завгодно, аби не хрест. Ми уникаємо дарувати новоохрещеним хрестик, воліємо стилізовані прикраси з листочками, медальки зі святими і пухкенькими ангелочками. Але всі хочемо для себе від Бога родину, машину, кар’єру і щорічну відпустку на Балі.
Може, саме тому є день у році, коли нам нагадують про важливість хреста – Воздвиження Чесного Хреста? Може, саме для того, щоб ми не остаточно загубилися у суєтних буднях, треба повернутися до хреста?
Я почала думати про це вперше, коли потрапила у неймовірну глушину, в кінець географії, в останнє село Франківщини, яке межує з Румунією. Тут немає газу, Wi-Fi і банкоматів, зате коли родина сідає обідати, хреститься на образи. І перед дорогою. І коли я вперше осягнула цю, здавалося б, архаїку, я заплакала від розчулення. Мені згадалася моя сільська бабця, інші бабці, яких я знала, і я захотіла у дитинство, надійно захищене бабциною молитвою і відчуттям, що хтось дуже надійний тебе оберігає. А ще я зрозуміла, як мало у моїх координатах хреста – з усім моїм модерним побутом і часом на себе.
А не забагато нагадувань про хрест, спитаєте ви? Чи не знецінюємо ми цю Подію вселенського масштабу, безперестанку хрестячись наліво й направо? Зізнаюсь – я теж про це думаю.
Ні! Із знаряддя для покарання хрест став надією на порятунок. Якби ми могли обмеженим людським розумом зрозуміти цю Подію, ми не перестали б нею захоплюватися. А поки що можемо лише тихо благоговіти і поклонятися. Може, колись прийде такий день і ми зрозуміємо, ЯК багато нам дано…
Ми боїмося хреста, бо добре знаємо, що все добре, в тому числі і в нас самих, має зійти на хрест, інакше не вийде. І нам страшно, і шкода себе. От звідки обличчя, яке відвертається від хреста.
Хрест – це не лише про біль, це ще й воскресіння. Якщо ти тільки з Христом, то хрест – обов’язковий. І немає у цьому трагічності. Лише тріумф, бо ти не боїшся того, чого бояться інші. У хресті – відповідь на всі наші "чому?".
Хрест – це, сучасною мовою кажучи, неонова вивіска "Бог є", тут, зараз, для захисту
Хрест – це, сучасною мовою кажучи, неонова вивіска "Бог є", тут, зараз, для захисту. Він нікуди не зникав. Хрест – це нагадування того факту, що війна з пеклом уже виграна, від мене потрібно ще лиш те, щоб цей квадратний метр території не віддати ворогу, ще ось тут піднатужитись і просто не піддаватись на провокації ворожого табору.
Хрест – це нагадування того факту, що війна з пеклом уже виграна, від мене потрібна ще лиш ця битва...
Вибачте, що текст не про містичні практики стояння перед хрестом, про це писали великі подвижники, я – лише проста дівчина з Винників, про таке знаю лише з книжок. Тому про велике читайте у великих, тут – про насущне. Я хочу сказати про те мале, якого потребує кожен із нас – про хрест перед їжею, перед дорогою і роботою. Бо це моя реальність.
У хресті – відповідь на всі наші "чому?"
Сьогодні, у свято Воздвиження, ми нагадуємо про царицю Олену, яка знайшла Хреста і вже не відпускала його. Це чудовий досвід і його можна повторити. Ось про що сьогоднішнє свято. Вдячна гуцулам за цей урок простої дитячої віри і нове прочитання цього дня у календарі.
Від амнезії Макондо врятував чоловік, який приніс з собою флакони з ліками для пам’яті. Це був Мелькіадес, він повернувся в Макондо з тамтого світу. Як завжди, він приніс з собою щось незвичайне – дагеротипні платівки і фотоапарат. Може, нам з вами теж треба зафіксувати знаряддя спасіння, щоб не забути про нього, коли настане важка хвилина?
Люди, нам не потрібен Мелькіадес – у нас уже є Христос, то чому ми Його досі уникаємо? Ми не самотні уже 2020 років. Не помітили ;)?