І ще тут не буде цитат з книг на високій полиці. Прочитаєте?
Днями натрапила у своїй стрічці на новину про те, як у Львові на старовинній вулиці Підвальній об’явився "Христос". Про львівське пришестя нічого не сказали пророки, лиш локальні медіа, аномальних зірок на львівському небі теж не помітили, принаймні, ті самі медіа замовчували цей факт. Я жила того дня так само, як і в усі інші дні, – займалась робочою рутиною, годувала кота, поливала кавове дерево й читала Умберто Еко. І того дня я пропустила Христа з Підвальної. Але його не пропустили інші. Кажуть, "Христос" на Підвальній роздавав гроші й було багато охочих поповнити свій домашній бюджет. Досі не можу зрозуміти, що з нами не так…
Я навіть вилізла зі своєї бульбашки, щоб пошукати для себе відповідей на всі свої "чому?".
Я виросла серед галицьких людей – богомільних і традиційних. Мені розповідали багато різних речей, як-от коли треба святити мак, а коли паску, в які дні тижня краще вінчатися, чим відрізняється єрусалимська утреня від звичайної і ще купу всього, що вимагали мої традиція і виховання. Але мені з дитинства не казали, де шукати Христа. І в цьому проблема. Бо щось схоже переживає кожна сучасна людина, обтяжена пубертатним періодом, проведеним на Галичині. Та й не тільки тут.
Ми всі – і ви теж! – шукаємо Христа. Сучасною мовою кажучи, усі екзистенційні кризи – це ті самі пошуки Христа, просто замасковані. Підлітковий бунт, неприйняття соціальних норм, асоціальна поведінка – так я шукала Бога. Але просто не знала, як це називається, мені не казали цих слів. Заспокоїлася, коли знайшла. Знайшла, і тепер шукаю Його Лик повсюди. Саме тому існують церкви.
Я бачила там багато собі подібних, і вони теж шукали Христа. Вони біжать туди, як на побачення. Переносять собі чергування на роботі, ігнорують сон і розваги, вдягають святкові сукні, укладають волосся, усміхаються сусідці, яка їх проклинає 20 років, і з таємничою усмішкою йдуть на своє головне побачення. Для них усе зрозуміло: 5 днів на роботі, на 6-й – прибирання помешкання і експрес-кулінарія, на 7-й – побачення з Богом. Щоб могти витримати наступні 7 днів. Бо інакше ніяк.
"Христос посеред нас!" – ми чуємо ці слова тисячі разів щонеділі. Ще чуємо про Тіло, яке ламається, і Кров, яка проливається за нас, але нас уже не обходить, Хто за Ними стоїть. Нам здається, що Христа немає, а Він щоразу поруч. І це не метафора. Люди, ми не бачимо Христа перед собою і з цим треба щось робити! Бо Літургія для того існує, щоб ми піднялися зі свого мурашиного існування і побачили нарешті Бога, який з нами, тобто, кажучи церковною мовою, посеред нас. Чи нам треба повісити неонову табличку на найближчій церкві "Тут був Бог"? Так би мовити, додати маркетингу?
Доки не зрозуміємо цієї по-дитячому простої штуки, будемо відволікатися на заїжджих "христів" із Підвальної. Але так дуже легко розминутися з Христом, який незмінно однаковий понад дві тисячі років. Він дає нам щось більше, ніж 500 гривень однією купюрою. Щонеділі. Щодня. Більше 2000 років. Що ще нам треба?
Пам’ятаєте, як Воланд з "Майстра і Маргарити" роздавав гроші на сеансі чорної магії і чим усе закінчилося? Продавці книг на Підвальній зізналися, що зразу витратили свої 500 гривень від "Христа" "на 250 грамів" і ще потім хвалилися журналістам, що гроші справжні, бо "їх взяли у магазині". "Чудеса" сьогодні просто реальніші. Але чи це те, чого ми шукаємо насправді?
Коли ми одного дня зрозуміємо, ЯК БАГАТО отримуємо від Христа, у нас відпаде потреба в усіх цих чудесних явленнях, чудотворних іконах на деревах і стінах сільських клубів, серійних мироточіннях та інших чудесах. Люди, є одне чудо чудес, і воно в Чаші. Все інше не має значення.