Про це у ексклюзивному коментарі з нагоди Дня Незалежності для "Еспресо.Захід" сказав Андрій Содомора, письменник і майстер художнього перекладу з античних мов, якому завдячуємо можливістю читати сьогодні українською майже всіх знакових авторів античності.
"Україна – це ми, її незалежність – це ми" – дуже точна формула, яка дає нам розуміння того, що кожен з нас є часткою цілого, і те ціле буде таким, яким є кожен з нас. Згадаймо колишнє, тоталітарне: "Мой адрєс нє дом і нє уліца…" Протилежністю до нього Шевченкове: "В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля" Та навіть саме слово "хата", що вже казати про "Україна", насторожувало тих, хто боровся з "українськими буржуазними націоналістами". Запам’яталася фраза партчиновника, який затверджував концертну програму: "Ето єщьо нєізвєстно, о какой хатє оні поют". Упродовж століть усе було роблено для того, щоб ми відчужувалися від свого, соромилися, навіть посміювалися над ним, щоб ми були не господарями у своїй хаті, а, сказати б, чиїмись «квартирантами». До речі, щодо підсміювання. Ішов я ще за радянських часів 1 вересня повз одну з львівських шкіл. Вишикувані школярі. "Здравствуйтє, рєбята!" – голос ведучого. "Здравствуйтє!" – дружно відгукнулись школярі. "Здоровенькі були" – сміх у відповідь.
Наша дорога до незалежності – це важка, тривала дорога повернення до свого, до національної гідності, якої намагалися нас позбавити передусім. До речі, "нація"– слово, яке дехто не любить, – у перекладі з латині означає "народ". Знову згадую Сенеку, якого сьогодні любимо читати: "Поспішай до мене, але до себе – насамперед". Щоб стати по-справжньому вільними, незалежними – маємо стати собою. А це можливо тільки за умови поглиблення національної свідомості, вивчення нашої історії не тільки на раціональному , а й на емоційному, сказати б, пісенному, мистецькому рівні.
Україна – це мова. Як захищаємо ціною життя свою землю, так маємо захищати й мову, не здавати позицій. Маємо розуміти, що мова – це не лише засіб спілкування, а й те, що об’єднує нас на надважливому рівні – рівні душі. Коли кажемо: "Єднаймося!", то передбачаємо єднання сердець. Як тут знову ж не згадати Тараса Шевченка: "А серце б’ється – ожива, як їх почує!" Їх – тобто слова-архетипи, що йдуть углиб нашої історії, сповнені духовної енергії поколінь. На слово "малюк", а не дитина – серце, звісно ж, радісне не заб’ється. Зв’язок мови з душею у технізованому споживацькому суспільстві катастрофічно падає. І вивченням правил тут не зарадити – потрібна більша увага до слова, до світу, що у слові. До того ж, на превеликий жаль, ми сьогодні охоче, не задумуючись, яку шкоду чинимо рідній мові, переходимо на російськомовні конструкції. Вражає, зокрема, те нескінченне "давайте", в якому попросту тонемо. "Давайте будемо розумними людьми" – це не наша мова, не наша душа. "Будьмо розумними людьми", "будьмо відвертими" і т. д. – це наш історичний дієслівний заклик. Не наказ – як його класифікують у підручниках. Це – ми, це – голос громади, це її заклик до пісні – "заспіваймо…", до бою – "кріпім, кріпім серця".
"Своє любім, чуже шануймо" – за такою засадою мав би жити нинішній світ, що вступає в дедалі тісніші взаємозв’язки. У кожній хаті мав би бути справедливий господар, який дбає про всіх, хто у тій хаті, й не зазирає на чуже. Так, на жаль, є не всюди. Тож маємо впорядковувати свою українську світлицю, щоб у ній було затишно кожному, хто її любить і поважає. Маємо захищати її і зброєю і словом".
Нагадаємо, 24 серпня, у День Незалежності на "Еспресо" триває проєкт "Україна – це ми!", метою якого є допомогти українцям краще пізнати самих себе. У рамках телемарафону йтиметься про українців, про ті риси, явища, людей та події, які можна назвати об’єднавчими.