Більше про ідею фестивалю, зіркове журі на чолі з Юрієм Андруховичем і день без зв’язку та інтернету розповів його ініціатор, експерт з розвитку громад, організатор культурних та громадських заходів Левко Довган спеціально для "Еспресо. Захід".
Як виникла ідея проведення такого незвичного фестивалю?
Такі фестивалі є доволі поширеними у Європі та світі. Зазвичай вони є частинами якихось більших заходів: літературних чи музичних. А тут ми вирішили ризикнути і зробити такий окремий фестиваль усної оповіді. Ідея визрівала від лютого.
Чому обрали саме цю локацію – невеличке село Озерце на межі Івано-Франківської та Тернопільської областей?
Це був експеримент і спроба піти з фестивалем, який передбачає розповідь історій, живе спілкування, у місце, де людей уже майже не залишилося. Ми обрали село, яке практично вимирає, де залишилось дуже мало тих, хто постійно живе там. Ми хотіли в першу чергу показати, що такі локації дуже цікаві як місце проведення масових культурних заходів. Додаткової атракції для сучасних людей додавало те, що там фактично не було покриття мобільних операторів, тож – відсутній зв'язок та інтернет. І це начебто показувало і спонукало до того, що люди мають спілкуватися вживу. Тому історій було дуже багато, як на сцені, так і поза нею.
Додатковим стимулом вибору локації стала й підтримка місцевої влади: Галицької районної та Кінчаківської сільської рад. Також відділу культури Галицької райадміністрації. Вони дуже допомогли нам і гарно спрацювали організаційно: встановили сцену та набрали групу волонтерів; забезпечили охорону та медичних працівників; перекуси та доїзд учасників; довели світло й інтернет. І, за що ми їм особливо вдячні – доклалися до того, що було відновлено одну з хат села зі збереженням автентики. Там розміщувалося журі та, можна сказати, штаб Фестивалю.
Як вам вдалося зібрати таке представницьке журі та як розробляли концепцію заходу?
Ще перед заходом ми запропонували очолити журі відомому письменникові Юрію Андруховичу. Він погодився. Також у ньому працювали письменник та літературний критик Олександр Бойченко та Ростислав Держипільський – директор-художній керівник Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру.
Щодо формату заходу, то його ми обирали, консультуючись із головою та членами журі. Податися до участі міг кожен, але до оголошення він мав долучити відео зі своїм виступом, своєю розповіддю. Далі вже журі обирало тих, у кого це виходило цікаво і якісно. Історії могли бути довільні. Хоча на початку ми думали ввести три номінації: страшна розповідь, смішна і любовна. Та, з огляду на малу кількість учасників, ми так не ділили. То ж оцінювали те, наскільки цікава і структурована сама історія і те, як учасник зміг її передати: тембр голосу, інтонації, міміка і жести…
Зважаючи на дуже незвичний зміст фестивалю, скільки зголосилось учасників та кого визнано переможцями?
Відзначу, що оголошень надійшло небагато. Було дуже шкода, але ми розуміли умови, у яких стартуємо і також те, що це перший крок, адже хочемо зробити фестиваль щорічним. До участі свої розповіді надіслало 16 осіб. З них до конкурсу журі обрало вісім, та одному учасникові, на жаль, не вдалось приїхати з Києва.
Перемогла історія Катерини Гладкої з Києва. Вона дуже багатошарова і в ній, зокрема, йдеться про Героя України Василя Сліпака. Також журі вирішило присудити ще й спеціальний приз, який отримала Ярина Квасній – студентка, яка навчається у "Могилянці", але родом із Галицького району.
Ще був приз глядацьких симпатій. Його отримала Уляна Запухляк. Вона мешкає в Івано-Франківську, але її мати родом з Озерця. Тож її розповідь, звісно ж, була пов’язана з дитинством у цьому селі. Вона була весела, з використанням місцевого діалекту, що дуже підкуповувало й було органічним.
Цікаво, скільки глядачів було присутніми в цьому досить віддаленому від цивілізації місці, і як фестиваль вплинув на мешканців села?
Наш фестиваль відвідало близько 300 глядачів. Місцева телекомпанія вела пряму трансляцію і потім виставила запис усієї конкурсної програми. Відео вже має більше тисячі переглядів на YouTube.
Ми свідомо не робили надто великого розголосу, зважаючи на карантинні заходи. І відзначу, всі вимоги МОЗ були дотримані. Хоча це було й неважко, зважаючи на те, що погода була гарною і все відбувалося на свіжому повітрі.
До речі, хочу зазначити, що сам захід створив певну "додану вартість". Звісно ж, значна частина глядачів – це мешканці Озерця, теперішні чи колишні, їхні родичі або жителі сусідніх сіл. Ми вирішили трохи стилістично прикрасити зону проведення заходу й використати фото для цього. Люди приносили світлини зі своїх старих альбомів, ми їх збільшували, роздруковували і розміщували в різних точках усієї території та на сцені. Так вийшла ще одна історія – цього села у фото. Тобто ми спробували повернути людські голоси і воскресити пам'ять про Озерце.
Дуже тішить, що серед нинішніх мешканців і людей, які походять із цього села, вже народжуються власні ініціативи, зокрема бажання видати альбом світлин і розповідей про свою малу батьківщину.
Також ми отримали чимало відгуків від людей, які походять з Озерця, а зараз живуть на Заході, в діаспорі. Одна уродженка села, яка дуже добре його знає, навіть приїхала з-за кордону та провела для гостей фестивалю імпровізовану екскурсію. Показала, де що було: бібліотека, школа, церква, магазин…
Чи буде фестиваль регулярним, і чи збережеться локація?
Так, ми маємо намір проводити його щорічно в Озерці. Щодо дати, то теж визначили, що це буде або остання п’ятниця липня, або перша п’ятниця серпня.