Адо Миколаївно! Хочу від імені львів’ян висловити вам особливу пошану та вдячність за невтомну працю. Будь ласка, якнайдовше тіште нас новими ролями і неперевершеним талантом.
Дякую вам за щирі, теплі слова. Хочу відразу сказати, що і я дуже люблю Львів, бо Львів для мене то "святеє місце, в якому живе моє серце". І я дуже люблю усіх моїх львів’ян.
Для мене досі великою загадкою залишається відповідь на запитання: звідки у вас така сила волі і жага до праці? Ви ж досягли своїх успіхів "не завдяки, а всупереч" складним життєвим обставинам. У часи тоталітарного режиму і цензури у 23 ви були вже "Заслуженою", а в 30 – "народною". Вас, українку, визнали найкращою актрисою Московського міжнародного кінофестивалю.
До своїх вершин я якось скромніше ставлюся, ніж ви… А сили і наснаги до роботи мені завжди давали і любов, і цікавість до життя. Я завжди займалася улюбленою справою, й Господь подарував мені великий привілей – отримувати радість від своєї праці. Коли ти робиш щось, чого не любиш – то є важко. А я завжди любила і театр, і кіно. І змалечку хотіла знати все. І зараз, у мої 84, мені цікаво далі пізнавати світ. Нещодавно я перенесла тяжкий ковід і двосторонню пневмонію, але і з того стану вийшла сама й доволі швидко. Сама переборола хворобу і вже три тижні знову граю у виставах і їжджу із гастролями по Україні.
А що на те кажуть лікарі? Не відмовляли вас від такої завзятості?
Ні, не відмовляли. Самі мені дозволили скоро встати після хвороби, йти на сцену, грати ролі. При тому ще й казали співати побільше, щоб я швидше "повернулася до форми" й одужала.
А чи не було важко? Вистава триває три години, у залі - тисяча людей...
Важко було грати тільки перші дві вистави. Потім з кожним разом легше й легше. І сил мені додало те, що я люблю свою роботу, глядачів і мій театр...
Ви були однією з перших, хто відкрито заявив про свою громадянську позицію у 2014 році під час Революції Гідності, були на Майдані.
У 2004, коли почався Помаранчевий Майдан, мене запросили до Петербурга на вручення звання "Почесного громадянина" цього міста. Я вже й збиралась їхати туди… Та коли в Києві на Майдані зібрались мільйони, я не могла не бути разом із моїм народом. Бо то був час, коли потрібно було боронити нашу гідність.
На початку Майдану-2014 я сильно хворіла. Жила новинами і прямим трансляціями. А моя родина була на Майдані. Я зустрічала їжею на кухні зголоднілих і змерзлих майданівців, друзів моєї дочки та онука, а іноді й випадкових знайомих з інших міст. Їх треба було нагодувати та відігріти. А сама я вийшла на Майдан 11 грудня, після штурму, коли там усю ніч стояли обидва моїх зяті. В перші ж дні зі сцени я звернулася зі "своїм словом до своїх", оскільки дуже хотіла бути серед тих, хто боронить нашу незалежність. І власне тоді з моїх уст вперше зі сцени й прозвучала фраза про Революцію Гідності.
Чи змінилося ставлення до вас з боку російських шанувальників після такої заяви? Чи пропонували вам після цього співпрацю російські театри?
Ще на початку акторського життя мені пропонували співпрацю більшість театрів Петербурга та Москви. Але я твердо відмовлялася від них. Мої сцени тут, мої могили тут. Я українська актриса. Згодом, вже у 2000-х, я мала кілька антрепризних вистав у Росії і багато знімалась там у кіно і серіалах. Після анексії Криму та з початком війни з Росією я, звичайно, відмовилась від будь-якої співпраці, хоча кликали мене десь року до 16-го. А згодом мене попередили, що на мене завели кримінальну справу. Мовляв, гонорари, які я, начебто, заробила під час зйомок у російських фільмах, витрачаю на підтримку бандерівських "каратєлєй", "хунти", чи хто ми там для них?.. Це було після того, як ми з колегами влітку 2014-го року зіграли благодійну "Варшавську мелодію-2" у Будинку офіцерів і зібрані глядачами гроші – хто скільки міг – передали Київському військовому шпиталю. Саме та сума фігурувала в тій "кримінальній справі". Але до Росії я більше не їздила не тому. Не маю ні найменшого бажання виходити з моїм добрим словом, з відкритим серцем до недобрих людей, які ставляться по-злому і до мене, і до мого народу, і до моєї Батьківщини.
Ви регулярно їздите на фронт, виступаєте перед нашими бійцями. На власні очі бачила, там вас носять на руках, обіймають, як рідну Маму. Коли я запитала у вояків, кого вони вважають найбільш мужньою жінкою України, і чиє інтерв'ю вони б хотіли найбільше зараз прочитати, називали саме ваше ім’я. Скільки було фронтових доріг у вашому житті і які емоції переживаєте там, де замість сцени їдальня чи відкрите небо, а замість концертного костюма – бронежилет і каска?
Не знаю, скільки тисяч було тих доріг. Об’їздила весь Схід, була на передовій, в землянках і бліндажах. Я знаю, що то є, "життя на фронті" і що лише перебування там є вже великим подвигом. Але вони ще й захищають нас. Відірвані від світу, від жінок та дітей, від матерів. Без ніжної, жіночної підтримки, що завжди додавала сил чоловікам у їхній боротьбі. Я звертаюся до них з поетичним словом, уривками з вистав, завжди говорю їм про прості, одвічні істини життя: про любов, вірність, і про любов до Батьківщини.
У день свого народження, 16 липня 2021 року, в Київському будинку кіно ви презентували допрем'єрний передпоказ фільму "Вітер зі Сходу". У ньому співавторкою сценарію та режисеркою є ваша донька Катерина Степанкова, а оператором-постановником - онук Олексій Степанков-Ткаченко. На коли планується прем’єра?
Ми мали випустити картину ще восени, та ковідні обмеження змусили міняти плани. Прем’єру спробуємо зробити до Дня добровольця 14-го березня. А потім ми її будемо презентувати по всій Україні.
До чого веду. Ви виховали прекрасних дітей: сина Костянтина, який, на жаль, вже відійшов у засвіти, і доньку Катерину. У вас чудові онуки…
У тому, що в мене прекрасні діти, не стільки моя заслуга, як мого чоловіка Костя Петровича і його оточення. У нас вдома завжди були його друзі - цвіт справжньої української культури: Іван Миколайчук, Дмитро Павличко, Іван Драч, Ніна Матвієнко, Марічка Миколайчук, Валя Ковальска, Леонід Осика, Георгій Якутович, Микола Вінграновський.
І моя донька Катерина вивчила наш гімн "Ще не вмерла Україна" – заборонену тоді пісню, у п’ять років, "сидячи під столом", коли Іван Миколайчук разом з Костем Петровичем співали її пошепки. А потім Катя вже співала його скрізь й усюди. І ми його співали щоразу, коли в нас були гості, друзі чи родина. І вже багато років я завершую кожен виступ й навіть вистави, де граю російською, незмінними словами "Слава Україні!". І великим щастям у такі моменти для мене є почути відповідь "Героям слава!".
У вашому житті були щасливі випадковості. Під час війни в Одесі ви з родиною спізнилися на пароплав, а через мить після відходу він загорівся й вибухнув. Дивовижна ситуація із вашим вступом до вишу: ви хотіли на журналістику, а подруги переконали піти в "театральний". Вашу викладачку терміново викликали з іспиту і вона попросила Костя Петровича прийняти у вас екзамен. Саме ця зустріч стала для вас обох доленосною, а Кость Петрович став вашим найбільшим і єдиним коханням… Що для вас особисто було найбільшим щастям?
Найбільшим, найчистішим щастям було народження обох моїх дітей. Та мить, коли я мріяла про сина, і мені сказали: "Син". І вдруге, коли я мріяла про дівчинку, і в мене народилась Катя. Більшого щастя за ці дві миті я не знала.
У чому, на вашу думку, полягає воно – ото правдиве людське щастя?
Коли живе людина на своїй землі, у мирній сім’ї. Коли знаходить свою "половинку", послану їй Господом. Коли робота – у радість, а не тягар... Здавалося б, банальні й прості речі... Але вони якраз і є тим справжнім щастям для людини.
Що б ви сказали наймолодшим українцям? Які б настанови дали їм із вашого життєвого досвіду? Саме тим, у кого життя – чистий аркуш паперу, на якому ще можна написати все.
Я не маю таких порад. Якби ж то нам Господь і дав велику милість, і ми могли уберегти наших дітей від бід... Знаєте, як кажуть в нас в Україні: "І небо прихилю, лише б моїм дітям було добре...". А вони все одно йдуть лише своїм шляхом, не слухаючи нас…
Фото: з сімейного архіву Ади Роговцевої
Довідка:
Ада Миколаївна Роговцева (Роговець) - українська актриса кіно і театру. Народна артистка УРСР, народна артистка СРСР, Герой України.
Народилася у місті Глухові Сумської області 16 липня 1937 року. Зіграла понад сотню ролей в театрі і стільки ж у кіно.
Нагороджена орденами "За заслуги" I, II, III ступенів, Орденом княгині Ольги. Серед нагород акторки — чотири театральні премії "Київська пектораль" за найкращі жіночі ролі у виставах "Дама без камелій" (1991), "Обдурена" (1997), "Схоже на щастя" (2014), а також за видатний внесок у театральне мистецтво (2003). Лауреатка кінопремії "Золота дзиґа" за визначний внесок у вітчизняне кіномистецтво (2020).
Ада Роговцева входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України. Лауреатка Шевченківської премії та премії імені Олександра Довженка.
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку.