Отець Анатолій Куліш та його дружина Наталія ― ті, хто відразу зібрався з силами й почав працювати. Їхня парафія згуртувалася з іншими волонтерськими групами Кременчука на Полтавщині. Їхнє місто стає новою домівкою для тих, хто рятується від активних бойових дій. Тут не втрачають віри в перемогу й уже планують, чим займатимуться опісля. Про це вони розповіли читачам "Еспресо.Захід".
Розкажіть, будь ласка, про роботу, за яку ви взялися?
Ми допомагаємо вимушено переселеним людям. У Кременчуці більш-менш спокійно, тому до нас приїжджають з Харкова та Сум. Працюємо спільно з іншими волонтерськими командами нашого міста. Тут є приміщення, де вони живуть. Окрім того, забезпечуємо їх усім необхідним, тим, що ви (Українська освітня платформа. ― Ред.) надсилаєте, що можемо самі дістати. Ми на парафії займаємося найбільше випічкою. І ще до того шукаємо підтримку в наших партнерів або тих, хто хоче допомогти. Так само інші волонтерські групи, з якими ми співпрацюємо, дістають своїми каналами продукти харчування, засоби гігієни.
Які масштаби роботи у вашому місті?
У нас у Кременчуці є приблизно 600 вимушено переміщених людей. Щоб забезпечити їх, ми об'єдналися й працюємо хто де може.
Як себе почувають містяни? Чи багато з них виїхали?
Частина мешканців виїхала, але незначна. В основному люди лишилися, бо тут ситуація порівняно спокійна, такий собі тил утворився. У нас тут почали зараз працювати підприємці, щоб економіка рухалася. Вони також допомагають нам за можливості.
Чи вдається зараз забезпечувати всі потреби?
Найбільше нам бракує засобів гігієни, особливо для жінок. І дитяче харчування у дуже великому дефіциті. Брак ліків теж є, але люди, які займаються забезпеченням медикаментів, намагаються цю потребу закрити. Ну, звичайно, є певні продукти харчування, які важко дістати: рис, дріжджі, наприклад. От дріжджі ― на вагу золота. Дістаємо їх різними правдами-неправдами. Зараз десь на місяць запаслися. Але коли спілкуюся з іншими регіонами, то розумію, що в нас ще все не так погано, бо маємо можливість допомогти іншим.
Що найскладніше для вас тепер?
Емоційно дуже важко з людьми працювати. Приїжджають ті, хто був у гарячих точках, хто не їв кілька днів. Люди нажахані й закриті. Коли ми робимо світлини, то в основному вони відмовляються фотографуватися. Люди бояться потрапляти на камеру, бояться соціальних мереж, бо кажуть, що через соцмережі відбувається багато провокацій, коригувань вогню ворога.
Потрібна емоційна, психологічна, духовна підтримка. Я її надаю, наскільки можу. До того ж у місті працюють психологи. Людям дуже складно відкриватися. Багато тих, що побули в нас 4-5 днів, а потім намагаються їхати далі на захід. Кажуть, що різне буває, а тут недалечко Суми, Миколаїв, Харків. Хоча з тих, хто приїжджає, відсотків 60 мають бажання залишитися в Кременчуці, починають шукати житло на постійно, намагаються влаштуватися на роботу тощо. Дасть Бог, після перемоги місто розростеться, ми цьому раді. Навіть у нас на парафії з’являються нові обличчя з числа тих людей, які вимушені були покинути свої домівки, міста. За той час, що живу в Кременчуці, я навчився ідентифікувати мешканців. А зараз видно, що є багато людей немісцевих, багато молоді. У нас тут зараз навіть мова йде про те, щоб відкривати філіали харківських вищих навчальних закладів.
З розмови відчуваю ваш позитивний настрій. Ви віри точно не втрачаєте!
Ну звичайно! Я священник уже сімнадцять років, то вже можу дивитися на речі трошечки збоку. І, наприклад, розумію, що все в цьому житті тимчасове. Ми обов’язково переможемо, тому вже треба думати, як будувати місто, як будувати волонтерський напрямок. Бачимо, що в нас є багато людей, які працюють в цій сфері. Війна закінчиться, але після того ще буде дуже багато роботи. Особливо важливий цей післявоєнний період, його нам треба теж пройти максимально правильно, щоб не нашкодити, а навпаки – збудувати сильнішу державу. Потрібні будуть курси з української мови, культури, звичаїв, історії. Це важливо. Навіть у церкві потрібне роз’яснення. У Харкові, наприклад, в основному представлена російська православна церква. Для людей, які приходять до наших храмів, усе доволі незвично. Їм зараз треба показати, що є інша реальність, є Бог, який пізнається не в страху, а в любові. Тобто ми вже продумуємо, як ми будемо після перемоги. У нас є громадська організація і на її основі центр всебічного розвитку ― плануємо з ними й далі працювати. У мене в голові вже готовий сценарій для концерту до дня перемоги.
А де зараз ваша сім’я?
Ми всією сім’єю в Кременчуці. Наші діти теж тут: доньці сім років, синові буде п’ять у травні. Дружина тут, теща тут. У нас у квартирі восьмеро людей зараз ― ми зібралися разом і перетворили квартиру на міні-штаб. Нікуди не збираємося. Моя дружина Наталя зараз реально цілий день на кухні. Пиріжки смажить. Смачні, розбирають. Тобто все нормально.
Ви розглядаєте війну та перемогу як можливість для відродження, судячи з планів на майбутнє.
Ми повинні усвідомлювати, що ці всі історичні моменти повинні були відбутися. Той, хто знає історію, розуміє, що це все ― те, що треба було пройти. Інакше Україна з "телячих братських обіймів" не вирвалася б. Тільки таким чином. Ми будемо нарешті вільні у своєму виборі.
Поділіться ще, будь ласка, чим ви займалися до початку повномасштабної війни?
Ми займалися духовно-патріотичним вихованням молоді. Працювали з підлітками, з поколінням, що зростає. Окрім того, у нас були різнопланові зустрічі й розмови з дорослими. Ми робили шкільні табори, вишколи, концерти, різноманітні заходи. У мене на літо вже є плани на табори. Я не можу їх зривати і не дам цього нікому зробити. Дасть Бог, уже переможемо. На Пасху зробити концерт до перемоги було б чудово. Ми тут точно організуємо щось грандіозне.
Розмовляла Ольга Мар'ян, програма Лідерства і служіння Української освітньої платформи
Світлини надав о. Анатолій Куліш
Стежте за найважливішими новинами Львова, регіону, України та світу разом з "Еспресо.Захід"! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.