"Еспресо.Захід" дізнавалося в директорки Будинку воїна, як змінилася діяльність організації після 24 лютого 2022 року та чим живе заклад зараз.
Марія Петришин – виконувачка обов’язків керівника від початку повномасштабного вторгнення. Вона – керівниця Першого жіночого ветеранського простору "РеХаб", психологиня, а також регіональна координаторка Уповноваженого зі зниклих безвісти на Львівщині. Питаємо у Марії про перші дні вторгнення в Будинку воїна.
"Від початку повномасштабного вторгнення ми були тут 24/7. Тоді ми були одні з небагатьох, які не закрилися, не виїхали, а навпаки відкрили координаційний центр, працювали цілодобово, розвозили, годували людей, – розповідає пані Марія. – Від 6-ї ранку ми були тут. Так сталося, що Олег Височанський (колишній директор, - ред.) одразу пішов на фронт, передав обов’язки директора Будинку воїна мені. Моя команда Першого жіночого ветеранського простору "РеХаб" підтримувала та підсилювала цю роботу. Тут працює лише кілька людей. Наша юристка виконує колосальну роботу, веде до тисячі кейсів супроводу родин зниклих безвісти, воїнів, які перебувають у полоні, тих, що загинули. Та й загалом ми нікому не відмовляємо.
Наприклад, сьогодні на 19-ту годину в нас буде група людей зі співзалежності, бо, на жаль, стикаємося з багатьма сім’ями, особливо захисників, де трапляються проблеми алкогольних залежностей, наркозалежностей.
У нас і надалі основним пріоритетом є військові, родини захисників. Це логічно, адже сама назва Будинок воїна про це свідчить.
Коли захисник чи захисниця потрапляють до Будинку воїна, які ще послуги вони можуть отримати, крім юридичних чи психологічних?
Також є медичні. Минулого тижня ми мали круглий стіл з медиками, керівниками медустанов Львівщини, а також приватними установами, де обговорювали нагальні питання, які стосуються медицини для військових.
Я розумію, що це насправді не безплатно, адже сама є мамою сина, який пішов добровольцем. Коли він повертався на 10 днів у відпустку, йому треба було пройти обстеження. Щоб зробити МРТ в поліклініці, можна чекати місяць, а тут у людини немає часу. Тому ми з колегами почали шукати контакти спеціалістів, розуміли, що треба допомагати людям в цьому напрямку. У підсумку в нас діє програма співпраці. Однією з таких є й співпраця з медичним центром "Ново".
За два місяці масштабних обстежень на кшталт МРТ, КТ зробили вже більш ніж 60. Тобто люди приносять певний пакет документів до нас, ми переглядаємо їх, підписуємо скерування і люди йдуть у ту чи іншу клініку. Якщо йдеться суто про центр "Ново", тут можуть також обстежуватися родини зниклих безвісти першої лінії споріднення.
Окрім того, співпрацюємо з львівським перинатальним центром, Першим ТМО, де теж надають ці послуги. Супроводжуємо вагітних, працюємо з питанням непліддя, питанням репродуктивного здоров’я, адже розуміємо, що в нас зараз демографічна криза, розуміємо, скільки ми втратили людей у цій війні, скільки падає народжуваності, розуміємо, скільки виїхало. Нашим завданням, зокрема й держави в першу чергу, має бути допомога тим сім’ям, які звертаються із запитом щодо кріоконсервації (замороження сперми та яйцеклітин військовослужбовців (- виць), - ред.).
Значна частина ваших відвідувачів – це жінки. З якими запитами звертаються і як вони проживають війну?
У нас багато жінок, тому що тут багато родин зниклих безвісти, матерів загиблих, синів, чоловіків. Зараз статистично виглядає так, що жінок до нас приходить більше. Ми хотіли створити комфортні умови, аби дати їм тут сили, та ресурс. Я сама як психолог апробую багато речей на собі. Крім того, моя дитина також пішла на фронт: уявіть, як це відчувати мамі.
Розуміємо, що лише матері, які втратили своїх дітей на фронті, зможуть зрозуміти одна одну. Саме тому ми створили групи підтримки, за якими працюють наші психологи, юристи, з якими ми створюємо арттерапію, дуже часто залучаючи туди й дітей.
А як працюєте з дітьми?
Зокрема, проводимо різноманітні майстер-класи. Наприклад, нещодавно ми робили з ними екоторбинки, писанки, пташок. От у нас недавно був хлопчик Матвійко. Каже: "Я знаю, це ракета. А це сумка, в ній медики носять ліки". Я розумію, що дитина дуже багато речей знає. Запитую: "А ти звідки це знаєш?". Він відповідає: "Мій тато – військовий".
Значна частина діток дуже добре розуміє, що таке війна. Тому від дітей не потрібно приховувати війну, потрібно говорити про це, але дозовано.
Звісно, ми не намагаємося нагнітати. Малюки бояться вибухів, до нас часто звертаються батьки із запитами, що діти бояться ракетних тривог, ударів. Вони все чують і, як губка, вбирають. Діти чують розмови батьків, з телевізора, з медіа, соцмереж. Вони все одно це підхоплюють, розуміють що відбувається, тому треба шукати, як їм це пояснити, які аналогії провести.
Коли в Будинок воїна приходять старші діти, 10-11 клас, ми, до прикладу, показували їм використані РПГ, "джавеліни", які до нас привозили військові.
Не секрет, що для багатьох людей війна почалася не у 2014, а у 2022 році. У Будинку воїна про неї пам’ятали завжди. Попри те, можете оцінити – чи змінилося щось у закладі з початком вторгнення?
Для нас дійсно війна існує з 2014 року, фактично від Майдану. З повномасштабним вторгненням усе набрало інших обертів, зараз воюють ракети, у нас багато втрат. Бачимо наше Марсове поле, розуміємо, що втрачаємо наш цвіт нації.
Також змінилися запити. Від 24 лютого 2022-го маємо людей, які звернулися з інвалідністю – це ті, хто втратив верхні та нижні кінцівки. Ми працювали з ними в юридичному напрямку, консультували їх, трохи займаємося адвокацією.
До речі, завдяки нашій юристці та простору "РеХаб" було внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів щодо збільшення реабілітаційних циклів. У нас було передбачено два реабілітаційні цикли, ми збільшили до 8.
Виходячи з власного досвіду роботи, можете виділити поради, як підтримати родича військового чи військової?
Перш за все, не треба задавати "глупих" запитань. Наприклад "Як там?" (на війні, - ред.), "Коли закінчиться війна?" Це прості речі, які я сама чула, коли син приходив у відпустку. "Як ти?", "Як ти почуваєшся?", "Не переживай, усе буде добре", оці всі речі… Добре вже ніколи не буде, в них уже не буде так, як було колись. Або коли ми говоримо з людиною, яка за кілька днів повертається на передову, а ти їй кажеш, що все буде добре…
Якщо хочете підтримати, варто спитати "що я міг би (могла б) зробити для тебе?". Не варто обіймати людину.
У листопаді минулого року у Львові на честь військового Тараса Бобанича "Хаммера" перейменували вулицю, де розташований ваш простір. Як вважаєте, чи важливі такі перейменування, чи на часі вони й чи загалом простір, у якому ми перебуваємо, і назви вулиці, якими ходимо, мають вплив на наше життя і світосприйняття?
Тарас Хаммер був нашим другом, ми його знали тривалий час. Коли він загинув, це стало великою втратою. Він був надзвичайно патріотичною, вихованою людиною, тому коли підіймаєшся і читаєш вивіску вулиці, це дає ще одну можливість зупинитися і задуматись про те, що людина загинула за нас із вами, за нашу свободу, за нашу незалежність. У нас з’явилася можливість підняти голову і подумки подякувати цій людині…