Історію жінки розповідає "Еспресо.Захід"
Вона евакуйовувала воїнів у теробороні, а нині медична сестра третьої штурмової бригади ЗСУ. Оксана Паздерська з позивним Біла вирушила у військо торік у червні. Одразу знала, що буде рятувати воїнів, оскільки має медичну освіту. Тому пройшла підготовку та вирушила на Схід.
"Я розумію, що тут я на своєму місці, – каже Оксана Паздерська. – Поки я у Збройних силах України та захищаю нашу землю від окупантів, знаю, що роблю максимум, щоб наша Україна перемогла. І буду робити це до кінця, до перемоги".
У цивільному житті Оксана працювала лаборантом хімічного аналізу на приватному підприємстві, яке виготовляє олію. У лабораторії робила аналіз соняшника, олії та сировини, яку купували. Крім того, була депутатом Пустомитівської міської ради та вела активну громадську діяльність. За словами Оксани, на підприємстві був проєкт на Луганщині. Там жінка працювала з вересня до лютого минулого року. Якраз 20 лютого перед повномасштабним вторгненням виїхала з Троїцького.
Опісля не змогла знайти себе у цивільному житті. Хоча й піти у військо теж вдалося не одразу. Лише за четвертим разом торік у червні Оксану таки взяли у територіальну оборону. У жінки чоловік військовий, двоє неповнолітніх дітей, тож через це не хотіли мобілізовувати. Але наполегливість перемогла. Фізично не була підготовлена, тому спочатку служба давалася важко. Щоб натренувати себе, під час підготовки бігала з бронежилетом вранці. А ще схудла більше, ніж на 20 кілограмів. Та й вирушила на Схід. У бойових завданнях працювала на евакуації. Лиман, Ямпіль, Торське – міста, де вперше рятувала поранених.
"Коли я почала скидати кілограми, мені фізична підготовка почала даватися легше, – продовжує Оксана Паздерська. – А на Сході, у нас місяць була підготовка. Я одягала вранці бронік і бігала. Натренувала себе до того, що зараз працювати не важко. Я забирала поранених та загиблих і мала таку силу, що майже сама їх підіймала і в машину затаскувала. Чи то адреналін давав таку енергію і силу, чи страх якийсь, тому що весь час працювала під обстрілами. Крім того, до мене, як до фельдшера медичного пункту, завжди зверталися хлопці з болячками. Тому я всіх знала. Тож, коли почалися перші втрати, мені дуже було морально важко. Був випадок, коли ще вчора хлопець приходив і просив дати укол від болю у спині, а наступного дня я його забирала загиблого".
Оксана Паздерська пригадує, що в один день позиції тероборонівців сильно обстріляли. Тоді в невеличку медичну машину сіло одразу п'ятеро поранених хлопців.
"Один лежав, а всі інші – сиділи. Я не мала де присісти, – каже медикиня. – За той час, за ці сорок хвилин, що ми їхали до госпіталю, треба було кожному надати допомогу. Це було одне з найважчих, бо всі кричали, у всіх щось боліло, кожному треба було приділити свою увагу, а часу було обмаль. Турнікети, важкі були поранення. Пам'ятаю після того я була дуже змучена, це напевно було найважче, що було в моєму житті".
А був день, коли Оксана чергувала в Торському на евакуації. Коли під'їхали за пораненими, за кілька метрів почав стріляти танк.
"Ми з пікапа їх витягуємо, щоб поставити в машину і прилітає просто поруч. Пам'ятаю, у хлопців була паніка. Вони кричали: "Оксано, лягай, падай!", а я стою і розумію, що маю поранених доставити в машину і їхати. Побратим прибіг, мене на землю кинув, я лягла, ми перечекали той обстріл і поїхали далі. Аж пізніше до мене прийшло усвідомлення, що прилітало поруч. У нас не потрапило, на щастя. Я не відчувала страху, і не відчуваю його досі. Хлопці завжди нагадували: "Вдягай бронік і каску".
Фото: архів Оксани Паздерської
Оксана зізнається, позитиву евакуації надавали військові. Вони, попри біль, усміхалися та навіть жартували. І була особлива радість, коли вони позитивно заряджені. Нині жінка горда, що усі поранені, яких вивозила, залишилися живі. Хтось навіть повернувся знову у військо.
"Поміж всього болю, вони ще встигають кричати: "Не стрижи, бо це остання кофта!", тож краще я її зніму, коли я починаю рятувати, – розповідає Оксана. – Кажуть: зараз мене залатають, і я вертаюся назад. Це найбільша радість. Які б поранення важкі не були, вони на позитиві. Були з пневмоториксом, легені пробиті, і я розуміла, що довезу або не довезу, бо сатурація 42 і падає нижче, що він вже сам не дихає. Але в мене такого не було, щоб я когось не довезла. Вони всі вижили. Деякі вернулися, деякі з інвалідністю. А один навіть мені подякував. Хлопець на міну наступив і йому трохи розірвало ногу. Він наклав турнікет собі дуже високо. Його привезли до мене, я наклала нижче, бо розуміла, що ногу, можливо, не врятують. Але, якщо буде дуже довго турнікет високо, то ногу ампутують. Пізніше лікарі казали, що я врятувала пів ноги й було легше протезування. Цей хлопець мені телефонував, дякував. Казав, я хоч каліка, але на половину. І завдяки тобі. Оце приємно було".
З тероборонівцями Оксана Паздерська пробула до березня, а далі перейшла на посаду медика у третю штурмову бригаду Збройних сил України. Там переважно рятувала хлопців, котрі виконували бойові завдання на Бахмутському напрямку.
"Одного разу я натрапила на рекрутинговий центр третьої окремої штурмової бригади. Подала документи, через Генеральний штаб погодили мою кандидатуру, і прийшов наказ з підписом Залужного про переведення. До мене зателефонувала начмед. Це жінка 29-ти років з феноменальним розумом, вона знає всі закони, всі накази, стоїть на захисті всіх військовослужбовців. Тут дуже всі дружелюбні, одне одного поважають, люблять та цінують. Наші хлопці працюють переважно на Бахмутському напрямку. Всі чули, як третя окрема штурмова бригада штурмувала і відбила багато території. Це мій підрозділ. Я тоді чергувала на маніпуляційній. У нас вдень на двох людей приходили з акубаротравмами, мінно-вибуховими травмами. Двоє людей капали понад сто людей. Хлопців, котрі після цього штурму себе погано почували. На двох людей прийняти 113 військових. Це був рекорд", – розповідає Оксана.
З війни на жінку вдома чекають дві донечки. Вони знають, що мама на війні, рятує військових, дітей та цивільних. Вони постійно на зв'язку, але бачитися вдається вкрай рідко. За цей рік повномасштабної війни зустрічалися лише двічі.
Фото: архів Оксани Паздерської
"Я пішла на війну і в Збройні сили, для того, щоб мої донечки жили у вільній та незалежній Україні. Щоб вони могли вільно пересуватися цілим світом і гордилися тим, що українці. Ми намагаємося бути на зв'язку постійно. Навіть попри це все, вони знають, для чого я тут. Коли я їхала перший раз на Схід, вони мене запитали: "Мамо, чому ти? Скільки чоловіків ходить довкола, чому ти?” Я їм почала пояснювати, що я мама, на Сході теж є діти й ці діти не в безпеці. Ви в безпеці, в безпечному Львові, живете в теплій хаті, маєте їсти, пити. А тут, де триває війна, не всі діти мають таку можливість. Тому я, як мама, можу піти та допомогти. Я так своїм донькам пояснювала. Вони мене відпустили й кажуть: "Мамо, врятуй, будь ласка, якнайбільше життів". Оксана підсумовує: – "Коли я приїхала вперше з війни, зробила їм сюрприз. Моя донька написала гарний вірш про маму. Зробили такий сценарій, що вона вийде зі своєю меншою сестричкою посеред класу і розкаже цей вірш. І будуть знімати відео для телебачення. Вірш завершувався словами: "Я хочу, щоб нас матуся міцно обняла”. І в цей момент зайшла я. Вони не знали, що я приїхала. Це були великі сльози й стрес. Я зрозуміла, що я своїх доньок більше так шокувати не буду і доводити до таких сліз".
Під час війни жінка переосмислила багато речей. Зізнається, до повномасштабного вторгнення намагалася заробити кошти, чогось досягти, купити автомобіль кращий, була певна фінансова зацикленість. Але, коли приїхала на Схід, побачила розвалені будинки, зруйноване життя, зрозуміла, що все це не має цінності. Також не знає, чим буде займатися в цивільному житті. І не будує планів, поки не дочекається перемоги.